Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

Вислухавши її, Фадавар примружив очі, задер носа й гордо мовив:

— Жіноча гордість — велика дурниця. Ти не витримаєш без нашої допомоги.

Він сказав це рідною мовою, тож Насуада теж була змушена перейти на неї. Це було щось жахливе, й за такий підступний крок дівчина, не задумуючись, убила б Фадавара, якби на те була її воля. Насуадина вимова й розгублені інтонації свідчили про те, що вона кепсько знала рідну мову й виросла не в їхньому племені, а отже — була чужинкою.

— Я завжди рада новим спільникам, — сказала вона, — проте не збираюсь виконувати ваших забаганок. Ваші племена сильні та розумні, й вони самі зможуть показати варденам усе, на що здатні Гадаю, що покладатись на мою милість для них буде просто принизливо. Тож скажіть мені, хто ви — голодні собаки, що скавулять і канючать під моїм столом, чи справжні чоловіки, які самі здатні себе прогодувати? Якщо на те ваша ласка я радо прийму вас до лав варденів, щоб ми спільними зусиллями якнайшвидше розбили Галбаторікса.

— Тьху! — вигукнув Фадавар. — Твоя пропозиція така ж підступна, як і ти сама. Ми не станемо вашими слугами, ми обрані! Ти ображаєш нас, дуже ображаєш! Твоя посмішка тепла й привітна, але в серці у тебе отрута скорпіона.

Насилу вгамувавши свій гнів, Насуада спробувала заспокоїти воєначальника:

— Я аж ніяк не збиралась вас ображати — я тільки сказала те, що хотіла сказати. І якщо ви спитаєте мене, чи люблю я мандрівні племена я відповім вам — ні, не люблю, проте й не відчуваю до них жодної ненависті. Що в цьому поганого?

— Це ще гірше, ніж просто погано! Це справжнє віроломство! Твій батько ніколи не відмовляв нам, бо ми були однієї крові, а ти чхати хотіла на те, що було в минулому, й виганяєш нас, ніби жебраків, із порожніми руками!

Зачувши це, Насуада збентежилась. «Виходить, Елва мала рацію — цього ніяк не уникнути, — подумала вона. — По її тілу пробігло легке, ледь помітне тремтіння. — І якщо це має статися, то навіщо мені зайві теревені».

— Ми звертались до вас із проханнями, — голосно мовила вона, — але ви не виконали їх навіть наполовину.

— Ні, ми все виконали!

— Брехня! І навіть якби ви говорили правду, то вардени зараз у надто хиткому становищі, щоб давати вам щось і не отримувати з того жодної користі. Ви просите мене про послугу, але що за це отримаємо ми? Ви допоможете варденам своїм золотом і коштовним камінням?

— Не зовсім, але…

— Ви дозволите нам скористатися послугами ваших майстрів безкоштовно?

— Напевно ні…

— То як же ти хочеш, щоб твої люди отримали керівні посади? Ви навіть не можете заплатити своїм воїнам, бо ваш народ уже б'ється на нашому боці — у лавах варденів і в лавах армії короля Орина. Воїне, бери те, що належить тобі по праву, і не канюч чогось більше.

— Ти брешеш, аби прибрати до рук усю владу! Адже я прошу те, що належить нам по праву! І саме тому я тут. Ти забагато говориш, але жодне з твоїх слів не має сенсу, бо ти зрадила нас своїми вчинками. — Він розвів руками, ніби говорив перед багатотисячним натовпом, і браслети на його зап'ястках дзвінко брязнули. — Ти визнаєш, що ми твій народ. Тоді ти ще й досі маєш дотримуватись наших традицій і вірити в наших богів!

«Ось воно що, — подумала Насуада. Вона не: могла збрехати й сказати, що вже не живе за старими законами. Адже якщо вона таке скаже, то вардени втратять племена Фадавара й решту кочівників разом з ними. А їхня допомога дуже їм потрібна. — Я маю втримати всі сили, які зараз зі мною, щоб зберегти бодай примарну надію перемогти Галбаторікса».

— Я дотримуюсь, — відповіла вона.

— Тоді я скажу, що ти геть безсила, аби очолювати варденів. І це моє право — я викликаю тебе на випробування довгих ножів. Якщо ти переможеш мене, ми визнаємо твою силу, а якщо програєш, то змушена будеш піти, і варденів очолю я.

Насуада помітила, як в очах Фадавара зблиснули радісні вогники. «Ось чого він хотів, — збагнула вона. — І він би кинув мені виклик навіть тоді, якби я пристала на його пропозицію».

Кілька секунд подумавши, дівчина відповіла:

— Може, я й помиляюся, але я гадала, що, за цією традицією, той, хто виграє, отримує над племенами супротивника таку саму владу, як і над своїми. Хіба не так?

Вона насилу стримала посмішку, коли побачила на обличчі Фадавара вкрай розгублений вираз, і сказала собі: «Ти навіть не чекав, що я можу про це знати?»

— Твоя правда, — озвався Фадавар.

— Гаразд! Я прийму твій виклик, але з однією умовою: у разі моєї перемоги твої корона й скіпетр мають стати моїми. Згода?