Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

— Звісно, — сказав він, уже посміхаючись. — Але мені це дуже подобається. Так подобається, що я не можу стриматись. А крім того, я назвав свій меч «Вогонь», тож щоразу, тільки-но я промовляю це слово, лезо спалахує, мов суха гілка у вогнищі.

— Ти назвав його «Вогонь»? — перепитала Анжела з ноткою недовіри в голосі. — «Вогонь»? Яке нудне ім'я! Невже ти не міг назвати свого меча, скажімо, «Сяюче Лезо» чи ще якось? «Вогонь»… Це ж треба! Гм… По-моєму, ім'я має бути поетичним… «Хризантемний Колун», «Укуси Вівцю»…

— У мене вже є «Укуси Вівцю», — сказав Ерагон і поклав руку на лапу Сапфіри. — Навіщо мені ще один?

Анжела розпливлася в широкій посмішці.

— А ти не такий безнадійний, як я подумала! З тебе ще будуть люди, — і Анжела, пританцьовуючи й крутячи в руках свою двосічну зброю, пішла вбік замку.

— Вогонь… — бурчала вона. — Пхе!..

«Будь обережний із тим, кого називаєш „Укуси Вівцю“, малий, — добродушно сказав дракон. — Бо я й тебе можу покусати».

«Слухаюсь, Сапфіро!»

Якраз на ту пору Блодхгарм та його товариші-ельфи приєдналися до Ерагона й Сапфіри. Утім Ерагон не звертав на них уваги. Він шукав Арію.

Вершник побачив її, коли ельфійка бігла поруч із Джормандером, який їхав верхи. Ерагон помахав їй щитом, намагаючись привернути увагу.

Арія помітила Вершника й рушила в його бік. Ельфійка бігла граційно, наче газель. На цей раз її обладунки були як завжди: щит, звичайний шолом, кольчуга… Метал сяяв у сірих вранішніх сутінках, які заполонили місто. За якусь мить вона вже була біля Вершника.

— Ми із Сапфірою, — сказав Ерагон, — хочемо проникнути до фортеці згори і спробувати полонити леді Лорану. Підеш із нами?

Арія на знак згоди мовчки кивнула головою.

Тоді Ерагон стрибнув із землі на передню лапу Сапфіри й незабаром зручно вмостився у своєму сідлі. Арія так само хутко заскочила на Сапфіру, сівши позаду Вершника, — кільця її кольчуги трохи давили йому в спину.

Не гаючи часу, дракон розпростер свої оксамитові крила й уже за хвилину був у повітрі, залишивши на землі розчарованого Блодхгарма й інших ельфів.

— Тобі не слід залишати свою охорону аж так легко, — тихо сказала Арія на вухо Ерагонові. Вона міцно трималась за його талію, коли Сапфіра злітала все вище й вище.

Вершник не встиг відповісти, бо якраз у цю мить відчув, як на нього напливає свідомість Глаедра. На якийсь час місто внизу зникло, і юнак став бачити й відчувати тільки те, що бачив і відчував Глаедр:

«Маленькі-співучі-шершні-стріли відскакували від його живота, коли він піднявся вгору над розкиданими дерев'яними печерами двоногих кругловухих. Повітря під його крилами було спокійне й густе, чудове повітря для польоту, який він мав зробити. Сідло терлося об його луску, коли Оромис змінював свою позу.

Глаедр висунув язика й відчув приємний аромат горілого-дерева-готового-м'яса-пролитої-крові. Він бував у цьому місці вже багато разів. За його молодих літ воно називалось інакше, і тоді єдиними його мешканцями були сумні-смішливі-швидкі-на-язик-ельфи та їхні друзі. Його минулі візити в цей край були приємні, хоч у пам'яті болісно відлунювала згадка про двох своїх товаришів по гнізду, які загинули тут від руки схибленого клятвопорушника.

Ліниве-однооке-сонце якраз встало над обрієм. На північ від нього велика-вода-Ісенстар мерехтливо сяяла, немов поліроване срібло. Прямо під ним зграя гостровухих під командуванням Ісланзаді вишикувалась навколо розбитого-міста-мурашника. Їхні обладунки були схожі на уламки розтрощеної крижини. Хмара блакитного диму лежала на всій рівнині, густа-густа, немов холодний вранішній туман.

А з півдня малий-злий-дряпучий-кіготь Торнак летів до Джиліда, ревом викликаючи на бій усіх, хто його чув. Син-Морзана-Мертаг сидів у нього на спині, а в його правій руці яскраво, неначе вогненний цвях, сяяв Зарок.

Глибокий сум сповнив Глаедра, коли він побачив цих жалюгідних пташенят. Йому так не хотілось, щоб Оромис убив їх. Тоді він іще раз подумав, що дракони мусять тепер битися з драконами, а Вершники — з Вершниками, і все через того клятого Галбаторікса. У похмурому настрої Глаедр прискорив політ. Він виставив кігті вперед, готуючись розідрати своїх ворогів на шматки».

Ерагон здригнувся, коли Сапфіра нахилилася на один бік і змушена була зменшити висоту на багато футів, перш ніж їй вдалося відновити рівновагу.

«Ти теж це бачив?» — спитала вона.

«Так».

Стривожений Ерагон озирнувсь назад, на сідельні сумки, де лежало серце сердець Глаедра. Перше, про що він подумав: чи не варто їм із Сапфірою допомогти Оромису й Глаедру? Та вже за мить Вершник заспокоївся — серед ельфів було чимало чарівників, тож навряд чи його мудрі вчителі потребуватимуть сторонньої допомоги.