Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

Діаманти пояса Белотха Мудрого, здавалося, могли увібрати в себе безмежну кількість енергії, та невдовзі юнак зупинився, відчувши, що йому більше не під силу витримати смертельні муки звірини. Обливаючись потом і відчуваючи дрібне нервове тремтіння в усьому тілі, Ерагон схилився вперед, сперся руками на коліна й прикипів очима до землі, намагаючись не впасти без пам'яті.

А потім він відчув, як до його свідомості увірвались спогади, що йому не належали. Юнак побачив Сапфіру, яка разом із ним витала в повітрі над озером Леона, побачив те, як вони пірнали в чисту холодну воду, а довкола них здіймалась ціла хмара білих бульбашок. Йому було дивно, але він напрочуд реально відчував ту радість, що охоплювала його та Сапфіру під час їхніх спільних польотів, купання, ігор.

Урешті-решт, дихання Вершника стало спокійнішим, і він із вдячністю поглянув на свого дракона, який сидів біля решток своєї жертви й ласо обсмоктував її череп. Юнак задоволено посміхнувся. «Забираймося звідси», — сказав він.

«Малий, візьми мою силу, вона може тобі знадобитись», — ковтаючи останній шматок, пробубоніла Сапфіра з набитим ротом.

«Я не буду цього робити».

«Це суперечка, в якій ти не переможеш. Я наполягаю».

«Я теж наполягаю… і не покину тебе слабкою й беззахисною. Сама подумай, а раптом Мертаг і Торнак нападуть на табір уже сьогодні? Нам слід бути готовими до бою кожної миті, а на тебе зараз чатуватиме ще більша небезпека, ніж завжди, бо Галбаторікс і вся Імперія вважатимуть, ніби я з тобою».

«Правду кажеш, але і твоя мандрівка сам на сам з ургалами не видається мені аж надто безпечною».

«Не переймайся, Сапфіро! Я не певен, що зміг би перемогти когось із них у бою, але мої охоронні закляття захистять мене від будь-якої зради… Повір, у мене досить енергії. І в тому, щоб ти зі мною ділилась, немає жодної потреби».

Сапфіра зиркнула на Ерагона, замислившись над його словами, а потім звела лапу й стала вилизувати з неї коров'ячу кров.

«Ну й добре… Я збережу її для себе», — мовила вона, й куточки її пащеки розпливлись у якійсь загадковій посмішці. «Будь такий ласкавий, подаймо мені оте барильце», — попрохав дракон, опустивши лапу.

Ерагон важко зітхнув, буцнув барильце ногою, і воно легко підкотилось до дракона. Сапфіра випустила свій довгий кіготь і пробила в його дні дві дірки, з яких полинув солодкий запах яблучної медовухи. Вигнувши шию так, щоб голова була прямо над барильцем, дракон схопив його своїми міцними щелепами, а потім підняв догори дриґом і миттю випив увесь трунок кількома великими ковтками. Потому порожнє барильце впало на землю й розлетілось на друзки, а один із його металевих обручів відкотився на кілька ярдів убік. Дракон тим часом задоволено посміхнувся, набрав повні груди повітря й так сильно чхнув, що ненароком клюнув носом у землю, випустивши чималий клубок вогню.

Ерагон ледь устиг відскочити й став квапливо збивати полум'я з рукава своєї сорочки. Його права щока вся аж палала, незважаючи на те, що Вершник в останню мить таки прикрив обличчя.

«Сапфіро, обережніше!» — гукнув він.

«Ой! — присоромлено опустивши голову, зойкнув дракон і потер свою запилюжену морду передньою лапою. — Медовуха лоскочеться».

«Ніби ти цього не знала!» — невдоволено промурчав Ерагон, вилазячи драконові на спину.

Сапфіра ще раз почухала морду передньою лапою, здійнялася в повітря й, пролетівши над табором варденів, приземлилась біля намету свого Вершника. Той зіскочив на землю, і вони якийсь час мовчки дивились одне на одного, дозволивши говорити тільки своїм почуттям. За мить Сапфіра якось дивно закліпала очима, і юнакові здалося, ніби ті блищать дужче, ніж зазвичай.

«Це перевірка, — мовила вона. — Якщо ми її витримаємо, то будемо тільки сильніші. Ми ж повинні вміти діяти самостійно. Чи не так? Інакше ніколи не здолаємо своїх ворогів».

«Авжеж…»

Дракон провів по землі кігтями, лишивши на ній глибокі борозни.

«Але це все одно не применшує мій біль», — здригнулась Сапфіра всім своїм гігантським тілом.

«Нехай під твоїми крилами завжди буде вітер, а сонце світить тобі тільки в спину».

«Хай і тобі щастить, малий».

«Бувай».

Потому Вершник пірнув до свого намету. Він відчував, що коли затримається ще хоч на мить, то взагалі не зможе розлучитися зі своїм вірним драконом.

І тієї ж миті зв'язок між ними урвався, бо їм обом не хотілося продовжувати цю агонію прощання. Уривати його було не так уже й легко, адже для Вершника він давно вже став ледь не частиною його самого. Тож якийсь час він почувався так, як почувається душа, втративши тіло, або навпаки, тіло, втративши душу. Намагаючись опанувати себе, Ерагон схопився за руків'я шаблі, але й далі продовжував похитуватись, ніби в нього паморочилось у голові. Усе його єство охопив тупий біль самотності. Здавалося, він став геть безпорадний, не відчуваючи поряд свого дракона.