Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

— На тебе, Джоуде, — сказав він, — також чекає подарунок, проте не від мене, а від Сапфіри. Вона згодна, щоб ти літав на ній, коли у вас обох випаде вільна хвилина. — Правду кажучи, юнакові дуже не хотілося ділити Сапфіру з Джоудом, і він точно знав, що дракон образиться, коли дізнається, що юнак дозволив літати на ньому старенькому, навіть не порадившись із нею. Тим не менше, він не міг вчинити якось інакше, бо йому було дуже незручно, що Джоуд залишився без подарунка.

Почувши таке, старенький ледь не просльозився. Він схопив Ерагона за руку й, гарячково її тиснучи, сказав:

— Мені важко уявити якоїсь більшої честі для себе! Дякую тобі, друже! Ти навіть не підозрюєш, як багато для нас зробив.

Ерагонові вже час було йти, тож він вибачився і став потроху задкувати до виходу, парируючи кожне «дякуємо» господарів своїм чемним «нема за що».

Коли юнак урешті-решт опинився на вулиці, він іще раз уважно оглянув «Доміа абр Вірда», а потім перевів очі на сонце. До повернення Сапфіри залишалось не так уже й багато часу, проте його було цілком достатньо, щоб залагодити ще о/дну важливу справу. Та спершу Вершник вирішив забігти до свого намету й сховати там «Доміа абр Вірда», аби часом її не пошкодити, вештаючись табором.

«У мене є книжка», — задоволено подумав юнак і, притуливши її до грудей, хотів був іти, як раптом до нього підскочив Блодхгарм разом з іншими ельфами.

Мені потрібен меч!

Надійно сховавши «Доміа абр Вірда» у своєму наметі, Ерагон тут-таки вирушив до арсеналу варденів — великого відкритого павільйону, де зберігалося безліч списів, мечів, луків і арбалетів. Тут також була купа дерев'яних ящиків, завалених щитами й обладунками. Дорожчі кольчуги, захисні сорочки, шапки й штани висіли на збитих докупи дерев'яних дошках, а на одній зі стін, сяючи, ніби поліроване скло, висіло кілька сотень шоломів. Поміж ящиками за невеличкими робочими столами сиділи майстри, що виготовляли нові стріли, а також лагодили ті, чиє оперення пошкодилось під час битви на Палаючій рівнині. Павільйоном весь час сновигали люди: дехто приносив зброю та обладунки, що потребували ремонту, дехто ніс готову зброю в різні кінці табору, а новобранці зачаровано роззиралися навсібіч, не знаючи, на чому спинити око. Серед усієї цієї метушні повагом походжав чоловік, що його якраз і сподівався побачити Ерагон. Це був Фредрик — неперевершений зброяр варденів.

Коли Ерагон у супроводі Блодхгарма увійшов до павільйону, всі змовкли, проте за мить знову взялися до своєї справи, хоч Вершникові й здалося, що після його появи гамір трішки вщух. Фредрик привітав гостей помахом руки й поспішив їм назустріч. Він був убраний у свій незмінний костюм зі шкури вола, що смердів не менше, аніж сама тварина, будучи живою й не надто переймаючись власною чистотою. На його широкій спині висів великий дворучний меч, руків'я якого визирало з-за правого плеча зброяра.

— Убивце Тіні! — вигукнув він. — Чим можу служити тобі в цей чудовий день?

— Мені потрібен меч, друже.

У кудлатій бороді Фредрика миттю засяяла посмішка.

— Я ледь не луснув з цікавості, гадаючи, чи прийдеш ти до мене? Бо коли ти вирушив до Хелгрінда без меча, то я вже був подумав, що ти знаєш якусь бойову магію, здатну замінити справжню зброю.

— На жаль, іще не знаю.

— Але мене це не засмучує, адже гарний меч потрібен кожному воїну, байдуже, володіє той магією чи ні… Бо врешті-решт усе закінчується поєдинком, у якому може виручити тільки сталевий друг. І я більш ніж певен, що війна з Імперією закінчиться аж тоді, коли якийсь сміливець встромить отому триклятому Галбаторіксу меч у самісіньке серце! Б'юсь об заклад на свою річну платню: навіть у такого великого мага, як Галбаторікс, який здатен випатрати будь-кого з нас, ніби рибину, помахом одного пальця, обов'язково має бути меч! Адже ніщо не може зрівнятися з тим, коли ти відчуваєш в руці міць доброї сталі. Не змовкаючи, Фредрик провів Вершника й ельфа до кількох мечів, що зберігались окремо від решти.

— Якого меча ти хочеш? — поцікавився він. — Якщо мені не зраджує пам'ять, то твій Зарок був одноручним і мав лезо завширшки у два великі пальці… Маю на увазі свої великі пальці… А його форма була зручною для того, щоб одночасно різати й колоти, чи не так? — Ерагон ствердно кивнув головою, і майстер-зброяр, крекнувши, заходився по черзі витягати мечі й вимахувати ними в повітрі. Потому він з невдоволеним виразом повертав їх на місце. — Ельфійські мечі зазвичай тонші й легші за ті, що робимо ми та гноми, бо вони виплавляють сталь за допомогою якогось закляття. І якби ми робили свої мечі такими ж тоненькими, то вони б не протримались у бою жодної хвилини. Може, вони б і не зламалися, але напевно зігнулися б і вищербились так, що ними й сиру не наріжеш. — Фредрик зиркнув на ельфа: — Я ж правду кажу, ельфе?