Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

— Гаразд, якщо вже ти так наполягаєш, — мовив Гедрік, стискаючи золоту кульку своїми грубими товстими пальцями, — то я не буду впертюхом, згоден. Нехай ніхто не каже, що Гедрік Оственссон відмовився від цілого статку тільки через те, що хотів показати, який він благородний. Дякую тобі, Убивце Тіні. — Із цими словами він загорнув кульку в клаптик вовняної тканини, щоб захистити коштовний метал від подряпин, і поклав її до мішечка, що висів у нього на поясі: — Герроу добре тебе виховав, Ерагоне. Він добре виховав вас обох — і тебе, і Рорана. Старенький міг бути різким, ніби оцет, і сухим, як зимова бруква, проте він вклав у вас всю свою душу й дуже пишався б вами, якби був живий.

Від цих слів в Ерагона защеміло серце, а на очах ледь не виступили сльози.

Гедрік хотів був повернутися до решти селян, щоб продовжити тренування, але, якусь мить повагавшись, спитав:

— Ерагоне, а як же тобі допомогли мої шкури?

— Як? — захихотів Ерагон. — Бром допоміг мені зробити з них сідло для Сапфіри. Ясна річ, відтоді, як ельфи подарували їй справжнє сідло, вона вдягає його не так уже часто, проте воно зіслужило нам добру службу під час багатьох битв, зокрема й у битві під Фартхен Дуром.

Гедрік був такий здивований, що його брови повільно поповзли вгору, а зморшки на обличчі розгладились, показавши білі смужки шкіри. За мить, ніби тріщина в сіро-синьому граніті, засяяла і його широка посмішка.

— Сідло! — видихнув він. — Це ж треба, я вичиняв шкуру для сідла Вершника! І зовсім нічого про це не знав, анічогісінько! Для Вершника, для самого Вершника! Для того, хто нарешті переможе найчорнішого тирана на землі! Якби ж то мій батько міг мене зараз бачити! — Гедрік аж підскочив на місці, станцювавши щось схоже на джигу. Продовжуючи посміхатись, він вклонився Ерагонові й пішов до селян, де відразу ж заходився розповідати свою історію всім, хто тільки міг його почути.

Намагаючись зникнути, перш ніж потрапить в оточення галасливої юрби, Ерагон швидко пірнув між наметами й поспішив подалі від тренувального майданчика. «Може, мені й треба на це трохи часу, — подумав він, — але я завжди повертаю свої борги».

Урешті-решт юнак таки дістався потрібного намету, що стояв ближче до східного краю табору, й постукав у жердину, прилаштовану між двома пологами, які відразу ж відхилилися з різким звуком. Ерагон побачив на вході Гелену, дружину Джоуда. Вона непривітно зиркнула на Вершника:

— Гадаю, ти прийшов поговорити саме з ним.

— Якщо він удома, ясна річ, — відповів Ерагон, хоч не мав жодних сумнівів, що Джоуд у наметі, оскільки дуже добре відчував його свідомість.

Якоїсь миті юнакові здалося, що Гелена скаже, ніби її чоловіка немає, але та лиш знизала плечима й, відійшовши вбік, кивнула:

— Заходь.

Опинившись усередині, Вершник побачив і самого господаря, що сидів на стільцеві перед купою пергаментів, книжок та аркушів, розкиданих на незастеленому ліжку. Із лоба Джоуда, повторюючи обриси шраму, що тягнувся вгору від лівої скроні, спадало тонке пасмо волосся.

— Ерагоне! — вигукнув той, побачивши юнака, і на його обличчі засяяла радісна посмішка. — Ласкаво просимо, ласкаво просимо! — він потис юнакові руку, а потім підсунув до нього стілець: — Сідай, а я примощуся ось тут, на краєчку ліжка. Ні-ні, навіть не думай заперечувати, адже ти наш гість. Може, чогось вип'єш або скуштуєш якого харчу? Насуада видає нам подвійний пайок, тож не думай, що, пригостивши тебе, ми помремо з голоду. Звісно, ми зараз не можемо почастувати тебе тим, чим частували колись у Тейрмі, але на війні всілякі ласощі бувають хіба що на столі в королів.

— Дякую, я не голодний, а от від чаю не відмовлюся, — сказав Ерагон.

— Гелено, — покликав дружину Джоуд, — принеси нам, будь ласкава, чаю й печива.

Швиденько схопивши чайник з підлоги, Гелена підійшла до бурдюка з водою й притулила носик чайника до його горлечка. Чайник миттю затремтів, оскільки вода вдарила в його дно надто сильним струменем. Тоді жінка міцніше стисла горлечко бурдюка, й вода потекла тоненькою цівкою. На обличчі Гелени лишався холодний і байдужий вираз, що зазвичай буває в людини, яка змушена займатися якоюсь неприємною справою. Вода лилась до чайника з монотонним жебонінням, і це неабияк дратувало.

На Джоудових губах з'явилась непевна посмішка. Схоже, він хотів перепросити за поведінку своєї дружини, проте передумав. Потому він опустив голову й заходився досліджувати клаптик паперу, що лежав біля його ноги, чекаючи, доки Гелена нарешті набере-таки води. А Ерагон тим часом замислено розглядав складки на стіні намету.