Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

— А надто зважаючи на те, що наші кістки зараз могли обсмоктувати разаки, — додав Бальдор.

— Твоя правда, синку, — кивнув Хорст і махнув рукою, щоб вони знову бралися за молоти. Тримаючи вовняну затичку біля вуха, він пильно глянув на Ерагона: — Ти ще щось хотів, Вершнику? Бо сталь уже готова, і я більше не можу зволікати.

— Хорсте, ти часом не знаєш, де Гедрік?

— Гедрік? — перепитав Хорст, наморщивши лоба. — Він має тренуватися, як і решта чоловіків, за чверть милі звідси. — Хорст показав, де саме його слід шукати, тицьнувши великим пальцем.

Ерагон подякував і пішов, почувши, як позаду нього знову залунав монотонний брязкіт, чистий, ніби удари дзвону, і різкий, як скляна голка, що на неї коваль нанизував повітря. Затуливши вуха, Вершник посміхнувся, бо був дуже вдоволений з того, що Хорст і надалі займався своєю улюбленою справою. Отже, він лишився таким самим, як і був у Карвахолі, незважаючи навіть на те, що втратив увесь свій статок і домівку. Відчуваючи завзяття й любов до життя таких людей, юнак дедалі сильніше починав вірити в те, що насамкінець усе буде добре — вардени таки переможуть Галбаторікса, а карвахольці знову повернуться до свого рідного села й заживуть, як і раніше, у мирі та злагоді.

Невдовзі Вершник дістався місцини, де воїни-карвахольці вправлялися зі своєю новою зброєю. Хорст не помилявся — Гедрік, спритно вимахуючи мечем, саме відбивався від скажених атак Фіска, Дармена й Морна. Зачекавши, доки скінчиться бій, Ерагон підійшов до однорукого ветерана, який керував усім тренувальним процесом, і попросив його на кілька хвилин відпустити Гедріка.

Той миттю підскочив до Ерагона, Він був невисокий на зріст, смаглявий і мав важкі брови. Його широкі щелепи нагадували щелепи мастифа, а руки були м'язистими й грубими через те, що він півжиття копирсався в смердючих чанах, у яких треба було вимочувати шкури. І хоч природа не наділила Гедріка належною вродою, Ерагон знав, що він є доброю й порядною людиною.

— Чим можу допомогти тобі, Убивце Тіні? — сором'язливо спитав Гедрік.

— Ти вже допоміг, і саме тому я прийшов тобі подякувати.

— Я? Як же я міг тобі допомогти, Убивце Тіні? — повільно й дуже обережно мовив чолов'яга, ніби чекаючи якоїсь пастки.

'— Невдовзі потому, як я втік із Карвахола, ти помітив, що хтось поцупив у тебе з клуні три бичачі шкури, адже так?

Гедрік переступив з ноги на ногу, трохи помовчав, а потім сказав:

— Таж я ніколи не замикав тієї клуні, сам знаєш. І їх міг поцупити хто завгодно. До того ж, порівняно з тим, що сталося пізніше, ця крадіжка геть не варта уваги. Ти, певно, не чув, але, перш ніж ми вирушили на Хребет, я знищив більшу частину своїх запасів, щоб ними не могла скористатися Імперія й трикляті разаки. Тож я все одно знищив би ті три шкури. Яке це тепер має значення? Що було, те загуло, правда?

— Може, воно й так, — мовив Ерагон. — Але я хочу тобі зізнатися, що ті шкури поцупив саме я і мені ще й досі соромно за свій учинок.

Гедрік зустрівся з Вершником очима. Він глянув на нього так, ніби той був простою людиною, — без жодного страху й послужливості.

— Я знаю, що зробив дуже негарно, проте ці шкури були мені вкрай потрібні. Без них я б навряд чи дістався до ельфів у Ду Вельденварден. Усю дорогу я намагався переконати себе, ніби позичив їх у тебе, хоч насправді розумів, що просто украв їх. Тож, пробач мене. А оскільки шкури, точніше те, що від них лишилося, ще й досі в мене, то я хочу тобі за них заплатити. — Сказавши це, Ерагон дістав із-за пояса важку золоту кульку, що зберігала тепло його тіла, і простягнув її Гедрікові.

Чоловік здивовано поглядав на блискучу металеву перлину, а його масивні щелепи стислися так, що довкола вузьких губів утворились глибокі зморшки. Потому він зважив золото на руці, попробував його на зуб, й аж тоді сказав:

— Я не можу взяти його, Ерагоне. Я був гарним кожум'якою, але шкура, яку я робив, не коштувала аж так багато. Дуже ціную твою щедрість, проте мені незручно брати від тебе такий подарунок. Я його не заслужив, тож думка про це весь час мені дошкулятиме.

Ерагон не здивувався такій відповіді.

— А якби хтось інший вирішив з тобою поторгуватися, ти б не відмовив йому? — спитав він.

— Звісно, ні.

— От і добре. Тоді ти й мені не відмовиш. Більшість людей торгується задля того, щоб знизити ціну. А я торгуватимусь задля того, щоб, навпаки, її підняти. До того ж я робитиму це так завзято, ніби намагатимусь зберегти цілу жменю монет. Ти не повіриш, але для мене ці шкури справді варті унції золота кожна. Ти в жодному разі не отримав би за них більше навіть тоді, якби приставив мені до горлянки лезо ножа.