Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

— Я дуже поважаю те, що Дім Лангфельдів вирішив допомогти нам, але мене неабияк обурює те, що ви наважились ігнорувати права мого Дому. Ви чините так, ніби ваші слова — то єдина істина, й не берете до уваги нічиїх думок. Ви весь час намагаєтесь видобути користь для своїх людей, не зважаючи на те, що ваші дії можуть зашкодити нашій спільній справі. А як можна назвати ваші переговори з ургалами, на яких ви говорите від нашого імені, навіть не повідомивши нас про це? Ви влаштовуєте державні прийоми високого рівня, як, приміром, із Блодхгарм-водхром, навіть пальцем не поворухнувши, аби попередити мене про його прибуття. Не кажучи вже про те, що вітаєте його делегацію самі, не дочекавшись, доки до церемонії долучусь я!

— А якщо я просто хочу спитатися, чому Ерагон, заради якого я приєднав своє військо до варденів, наражаючи на небезпеку всіх підлеглих мені гномів, як у Сурді, так і тут, залишився сам-самісінький на ворожій території Галбаторікса… Якою буде ваша відповідь? Невже ви ставитесь до мене, як до цікавого хлопчиська, що надумав понабридати вам своїми дурними запитаннями? Я в жодному разі цього не потерплю! Тож, якщо ви не поважаєте мій титул і не хочете порівну розподілити обов'язки, як це належало б зробити двом рівноправним спільникам, тоді мені доведеться визнати, що вам не під силу керувати нашим союзом! І тоді я чинитиму так, як вважатиму за потрібне!

«Який довгокрилий хлопчина», — зауважила Сапфіра.

Дуже стривожений річищем, у яке спрямувалась розмова, Ерагон у розпачі спитав: «А що мені тепер робити? Я не хотів казати про Слоуна нікому, крім Насуади, бо чим менше людей знатиме про те, що він залишився живим, тим буде краще».

Схожі на діаманти, гострі кінчики луски на Сапфіриній шиї стали майже дибки, а до її плечей прокотилась неспокійна блакитна хвилька — це була вірна ознака того, що дракон дуже занепокоєний.

«Малий, я не можу сказати тобі, як буде краще. У цій ситуації тобі краще покластися на самого себе. Прислухайся до свого серця й, може, воно підкаже тобі, як уникнути наклепів і підозри в тому, що ти зрадник».

Вислухавши тираду короля Орина, Насуада склала руки на колінах і спокійним рівним голосом мовила:

— Якщо я виявила до вас неповагу, сер, то це сталося через мою необачність, а не через бажання образити вас або ваш Дім. Тож я прошу, щоб ви пробачили мені мою помилку, й обіцяю, що цього більше ніколи не повториться. Ви ж самі знаєте, що я зовсім недавно на цій посаді й іще не цілком опанувала належну манеру дипломатичного спілкування.

Орин повагом схилив голову, приймаючи її вибачення.

— А що стосується Ерагона та його пригод в Імперії, то я не могла вам про це розповісти, оскільки й сама нічого не знала. Гадаєте, мені легко було змиритися з тим, що я зовсім нічого не знаю про свого Вершника дракона?

— Авжеж ні.

— Отож, я вважаю, що нашій суперечці якнайшвидше покладе край розповідь Ерагона, а ми уважно її вислухаємо й уже тоді будемо вирішувати, що його робити.

— Не впевнений, що це зможе покласти край суперечці, проте радо вислухаю Вершника, — погоджуючись, кивнув король Орин.

— Тоді не будемо гаяти жодної хвилини, — мовила Насуада. — Давайте послухаємо розповідь Ерагона, адже він зараз тут саме для цього.

Потому юнак відчув на собі чотири сповнених цікавості погляди. Він важко зітхнув і врешті-решт почав:

— Нехай усе, що я зараз вам розповім, залишиться таємницею. Я чудово розумію, що не можу просити ані вас, королю Орине, ані вас, леді Насуадо, тримати цю таємницю глибоко в серці аж до смерті, проте благаю зробити саме так, бо якщо мою історію почують чужі вуха, це може спричинити велике лихо.

— Королю недовго бути королем, якщо він не цінуватиме мовчання, — сказав на те Орин.

Почувши таку відповідь, Ерагон без жодних вагань розповів усе, що сталося з ним у Хелгрінді, а також про те, як він дістався до табору варденів. Арія натомість додала від себе лише кілька слів, підтвердивши, що Вершник розказав щиру правду, й трохи докладніше описала битву з патрулем Галбаторікса.

Після цього в наметі запанувала мертва тиша, бо Орин і Насуада непорушно сиділи на своїх стільцях і тільки здивовано кліпали очима. Вершник тим часом почувався ніби в дитинстві, коли йому доводилося сидіти перед мовчазним Герроу й чекати на своє покарання за те, що він зробив на фермі якусь шкоду.

Урешті-решт Насуада розправила свою сукню, зиркнула на Орина, який і досі виглядав неабияк спантеличеним, і мовила: