Крістофер Паоліні - Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри

Витягши його й поклавши собі на коліна, Ерагон розв'язав декілька вузликів і став поволі його розгортати. За якусь мить юнак побачив потерте шкіряне руків'я короткого меча Мертага, потім гарду й широке сяюче лезо. У тих місцях, якими Мертаг відбивав Ерагонові удари, воно було зазублене, ніби пилка.

Від споглядання зброї Ерагона на мить охопило сум'яття. Вершник ще й досі не міг збагнути, чому на другий день після битви він повернувся на поле бою, де Мертаг упустив свого меча, й витяг його з багнюки. Меч уже встиг вкритися плямами іржі, попри те що пробув у багнюці всього лиш одну ніч. Одним словом, він піддавався корозії. Можливо, Ерагон відчував потребу взяти цю зброю тому, що Мертаг украв його власний меч — така собі нерівна й небажана заміна, що могла бодай трохи відшкодувати його втрату. Можливо, він зробив це тому, що хотів мати щось на згадку про ту криваву сутичку. А може, й тому, що все ще плекав почуття приязні до Мертага, незважаючи на жорстокі обставини, які змусили їх виступити один проти одного. Попри те що Ерагон ненавидів того, ким став Мертаг, він жалів його й відчував певний зв'язок, який існував між ними. У них була одна доля. Адже він міг народитися в іншому місці й виховуватись в Урубейні, а Мертаг — у Паланкарській долині. І зараз він би міг бути на місці Мертага, а Мертаг — на його місці. Як не крути, їхні життя були нерозривно пов'язані.

Ерагон дивився на сріблясту сталь, водночас складаючи закляття, яке б допомогло зняти всі подряпинки та зазубринки на краях леза й відновити силу його духу. Він ще й досі не вирішив, чи варто йому прибирати шрам на стегні від Мертагового удару. Адже шрам, що залишився від удару Смерка, він зберігав як згадку про їхню сутичку доволі довго. Дракони допомогли позбутися його тільки під час Агаеті Блодхрен. Можливо, він має зберегти й цей шрам? Але чи буде це добре: носити такі болючі знаки на стегні? І чи добрий це приклад для варденів — володіти мечем зрадника? Зарок був подарунком Брома, Ерагон не міг не взяти його, і геть не шкодував, що так сталося. Але ось цей меч, який зараз спочивав у нього на колінах…

«Мені потрібен меч, — подумав Вершник. — Проте не цей».

Він знову загорнув меча в тканину й засунув його назад під ліжко. Потому Вершник узяв свіжу сорочку, вийшов з намету й попрямував до діжки з водою.

Після купання він рушив на зустріч із Насуадою до наметів цілителів, як та його й просила. Наздогнавши свого Вершника, Сапфіра струснула головою й мовила: «Мені надто тісно на землі. Я весь час натикаюся на намети, до того ж, варто мені піти з тобою, як довкола нас відразу ж збереться натовп, й ми дістанемось до Насуади не раніше як за годину. Тому я краще полечу».

Насуада чекала на нього біля трьох флагштоків, на яких майоріло шість яскравих прапорів. Після того як вони попрощалися, дівчина вже встигла перевдягнутися, і тепер на ній була легка літня сукня кольору вигорілої соломи. Своє густе-прегусте волосся Насуада заплела високо на голові в неймовірну кількість вузликів та шнурочків. Усю цю красу тримала одна-єдина біла стрічка.

Побачивши Ерагона, дівчина посміхнулась. Юнак усміхнувся їй у відповідь і прискорив кроки. Коли він підійшов ближче, його охорона змішалася з її охороною — Нічні Яструби трималися насторожено й обережно, тимчасом як ельфи були спокійні й байдужі.

Насуада взяла Ерагона за руку, і вони, тихо перемовляючись, попрямували через море наметів. Угорі над табором кружляла Сапфіра, чекаючи, доки вони дійдуть до пункту призначення, аби приземлитися якраз у потрібному місці. Під час цієї коротенької розмови Вершник і дівчина встигли обговорити лиш кілька важливих питань, і тим не менше, Ерагон був просто в захваті від того, яка в нього розумна й дотепна співрозмовниця. Дівчина розуміла його з півслова, а її слова були для Вершника ніби найсолодша на світі музика. Ніжний доторк їхніх рук став чимось значно більшим, ніж просто потиск рук сеньйори та її васала. Це було зовсім нове відчуття для Ерагона, адже, окрім тітоньки Маріан, яку Ерагон уже майже не пам'ятав, його все життя оточували самі тільки чоловіки, й він ніколи не мав нагоди потоваришувати з жінкою. Через брак досвіду юнак почувався не надто впевнено, а тому був трохи незграбним, утім Насуада, здавалося, не помічала цього. Коли вони нарешті зупинилися перед наметом, що увесь був залитий світлом свічок і аж гудів від численних нерозбірливих голосів, Насуада мовила:

— А зараз нам знову доведеться зануритись у нетрі державних справ, тож будь готовий.