Марина Дяченко - Шрам

— A-а, Соллю, маєш!

— Тримай-тримай, відвалиться!

— Браво, студенте! Провчи! Всип!

Гуардів, звинувачених у підлості й боягузтві, викритих у зраді, виганяли з полку, та перед цим піддавали ганебній страті — привселюдно зрізували із плеча еполети. Сам того не відаючи, студент наніс Егерту тяжку образу. Солль бачив, як переглядалися, посміхалися, перешіптувалися його товариші — ай-яй-яй…

Далі все відбулося миттєво, на одному вдиху.

Не тямлячись від люті, Егерт кинувся вперед; студент невміло скинув шпагу, ступив крок йому назустріч — і завмер, не зводячи з гуарда здивованих очей. Вістря фамільної шпаги Соллів випнулось з його спини — не блискуче, як завжди, а темно-багряне, майже чорне. Постоявши секунду, студент сів — незграбно, як і боровся. Все стихло — сліпий вирішив би, що на задньому дворі трактиру немає ні душі. Студент важко осів на втоптаний пісок, і неймовірно довгий Соллів клинок висковзнув із його грудей.

— Напоровся, — голосно сказав лейтенант Дрон.

Егерт стояв, опустивши закривавлену шпагу, і тупо дивився на розпростерте перед ним тіло; юрба заворушилася, пропускаючи Торію.

Вона йшла обережно, ніби по дроті; наблизилася до скривавленого юнака — навшпиньках, наче боялась розбудити:

— Дінаре?

Парубок не відповідав.

— Дінаре?!

Юрба розходилася, ховаючи очі. З-під темної куртки нещасного розповзалася бура пляма; напівголосно квилив хазяїн готелю:

— Ось вони, двобої… Звісно, кров молода, гаряча… Мені ж тепер що… Що мені тепер, га?

Солль сплюнув, щоб позбутися присмаку металу в роті. Світле небо, як по-дурному все сталося!

— Дінаре?!! — Торія благально заглядала в обличчя мертвого юнака.

Подвір’я спорожніло. Вже йдучи, високий сивий постоялець кинув у бік Солля уважний погляд, вираз цих чіпких очей годі було зрозуміти.

Студента поховали на гроші міста — поспішно, однак цілком гідно. Місто було на цілий тиждень забезпечене плітками. Торія звернулися зі скаргою до бургомістра, і той прийняв її — але тільки для того, щоб висловити співчуття й розвести руками: дуель проходила за всіма правилами, і хоча страшенно жаль загиблого юнака, але хіба не сам він викликав пана Солля на двобій? На жаль, люба пані, цей сумний випадок ніяк не можна назвати вбивством; пан Солль непідсудний — він бився на полі честі й, у свою чергу, теж міг бути вбитий… А якщо покійний пан студент не носив зброї й не володів нею, то це лихо пана студента, але аж ніяк не провина лейтенанта Солля…

Від дня двобою минуло чотири дні, три дні — після похорону. Сірого раннього ранку Торія залишала місто.

Тиждень перебування в Каваррені наклав на її обличчя чорні жалобні тіні. Торбинка студента відтягувала руку, коли вона самотою, без сторонньої допомоги, брела до екіпажа, що очікував біля входу. Згаслі очі, обрамлені темними колами, дивилися в землю, тому вона не відразу впізнала людину, яка люб’язно відкинула підніжку карети.

Чиїсь руки допомогли їй закласти на сидіння торбинку; механічно подякувавши, Торія підвела очі й віч-на-віч зустрілася з Егертом Соллем.

Егерт давно чатував наречену вбитого ним студента, хоча й сам до кінця не знав навіщо. Можливо, йому хотілося вибачитися й висловити співчуття, але ймовірніше, що назустріч Торії його штовхала якась примарна надія. Він обожнював ризик і небезпеку, а тому звик з легкістю відноситися до смерті, своєї й чужої. Що ж може бути природнішим — хіба переможець не вправі розраховувати на частку спадщини, залишеної переможеним?

І Торія зустрілася з Егертом очима.

Він готовий був до проявів гніву, розпачу, ненависті; він заготовив доречні для цього слова, він збирався навіть знести ляпас від її руки, але те, що він побачив у все ще прекрасних, хоч і вбитих горем очах Торії, відштовхнуло його геть, як удар пудового кулака.

Дівчина дивилася на Солля з огидою, холодною, гидливою, позбавленою злості і від цього особливо страшною. У ній не було ненависті, але здавалося, що її зараз знудить.

Егерт сам не пам’ятав, як пішов чи втік — геть, геть із очей, щоб ніколи більше не бачити, не зустрічатися, не згадувати…

А ще через день він сидів у «Вірному щиті» — похмурий, пригнічений і злий. Карвер вертівся поряд, весело патякаючи поперемінно про вепрів і жінок — традиційні кабанячі бої не за горами, чи буде батько виставляти Красеня, М’ясника й молодого Боя? До речі, про Солля запитувала прекрасна Дилія, дружина капітана, а ігнорувати її просто небезпечно — помститься… І з якого дива Солль, який став у місті головною подією тижня, отруює зневірою світлі дні такого неповторного життя?!