Марина Дяченко - Шрам

Егерт пробіг очима по обличчях, розшукуючи Торію, — чи бачить? Чи зрозуміє нарешті, що віддала перевагу цівці з рукомийника, а не гримучому водоспадові? Може, покається?

Замість Торії Солль зустрівся очима з літнім постояльцем — тим самим, сивим, чия голова стриміла над юрбою, як корабельна сосна над фруктовим садом. Погляд постояльця, пильний, що ніби й нічого не виражав, чомусь не сподобався Соллю, він труснув головою й замахнувся на студента шпагою, як строгий учитель різкою.

— А-та-та!

Студент мимоволі відсахнувся — у юрбі засміялися:

— Задай йому, Соллю!

Егерт вишкірився ширше:

— Тільки невеличкий урок хороших манер…

Студент примружився, зігнув коліна, як у фехтувальному залі, й завзято кинувся вперед, наче мав намір порубати Солля на капусту. За мить він здивовано роззирнувся в пошуках супротивника, поки той, виникнувши в нього за спиною, не нагадав про себе делікатним уколом нижче спини.

— Не відволікайтеся…

Студент обернувся, наче вжалений, Солль чемно вклонився й відступив на крок.

— Не все втрачено, юначе! Зберіться із силами й спробуйте ще… Урок тільки починається!

Студент знову став у стійку — вістря його шпаги дивилося не в очі супротивникові, як годиться, а в небо. Незграбний випад, удар шпаги Егерта — і клинок студента ткнувся вістрям у пісок, а сам він ледве втримав рукоятку. Глядачі зааплодували. Соллю, втім, уже майже набридла ця гра — він міг би фехтувати сто годин без перепочинку, якби безнадійно слабкий суперник не навівав нудьгу.

Егерт знав сімнадцять захистів і двадцять сім прийомів нападу — весь інтерес полягав у тому, як ці прийоми поєднати, скласти в мозаїку, нанизати на шпагу, потім розсипати, перемішати й зібрати заново. Багато зі своїх імпровізацій Егерт не міг би потім повторити — вони народжувалися натхненно, як вірші, й увінчувалися зазвичай чиєюсь раною, а то й смертю… На жаль, коли маєш за супротивника студента, навіть зі шпагою, Егерт цілком міг обмежитися одним-єдиним прийомом — простим і вульгарним, як копчений оселедець.

Ухиляючись з-під невправних атак, недбало відбиваючи сильні, але неточні удари, Солль вертів головою в пошуках Торії, а коли таки побачив серед натовпу її бліде, майже байдуже обличчя, він і сам почав атаку — студент не встиг навіть зрозуміти, що саме відбувається. Солль ефектно затримав вістря біля самісіньких його грудей; публіка захоплено заволала, тільки високий сивий постоялець залишався безпристрасним.

Це повторювалося знову й знову — студент міг умерти вже разів з десять, але пан Солль розтягував задоволення, граючись з юнаком, як кішка з мишеням. Той метався, розмахуючи шпагою; камінчики розліталися з-під запилених черевиків, а ворог був, як тінь — непідступний та недосяжний, і ні на секунду не вмовкав нарочито менторський, отруйний голос:

— Так? A-а, ось так… Чому ви крутитесь, наче вуж на сковорідці? Повторити… Ще повторити… Е-е, та ви ледар і недбайло, вас треба карати… Р-раз!

Кожне таке «р-раз» супроводжував несильний укол — куртка студента, розірвана в декількох місцях, висіла лахміттям, піт заливав перекошене обличчя.

Коли супротивники знову встали один проти одного, студент виглядав змученим і розгубленим, а Солль навіть не задихався. Егерт дивився у нещасні, сповнені безсильної ненависті очі супротивника й відчував повну свою владу — ледачу, неспішну владу, якою навіть і скористатися не хочеться — тільки володіти.

— Страшно? — запитав він пошепки й відразу прочитав у очах відповідь — так, страшно, це страх перед ним, Егертом, чия шпага, наче зміїне жало, спрямована бідаці в груди… Супротивник беззахисний перед Соллем, він уже не супротивник, а жертва, і лють поступається місцем тузі, і час благати помилування — тільки от гордість не дозволяє…

— Пощадити тебе? — Егерт посміхнувся краєчком рота. Він усією шкірою відчував страх студента, і це солодко лоскотало нерви — тим паче що в глибині душі Солль давно вже вирішив не карати хлопця надто строго.

— Пощадити? Га?

Туга й страх штовхнули студента на нову безнадійну атаку, і треба ж такому трапитися, щоб ботфорт Солля, втрапивши в калюжку від дощу, поїхав по липкій грязюці. Ноги неперевершеного Егерта роз’їхалися, як копитця новонародженого теляти, Солль ледве втримав рівновагу — і шпага студента, зачепивши плече гуарда, зрізала еполет. Гордий військовий атрибут завис на одній ниточці, наче здохлий павук, а юрба — клята юрба, вона завжди на боці переможця! — вибухнула радісними криками: