Марина Дяченко: Брамник

Звідкілясь із глибин отупілої пам’яті з’явилася соковито-зелена лука, над якою заклопотано перепурхували кольорові метелики, й бронзова ящірка на гарячому плескатому камені.

Марран із зусиллям перекинувся на спину, відштовхнувся від землі, яка притягала до себе, руками зігнув зсудомлену ногу — похитуючись, звівся на рівні.

Спогад допоміг йому, дав змогу трохи призупинити потік хаотичних думок, які безладним потоком плинули в мозку. Вчепився за один, найяскравіший образ: ящірка, ящірка…

Дівчинка-підліток, яка найбільше пишалася вмінням перекидатись на ящірку. І хлопчисько, що глузував із неї.

«А на саламандру вмієш? А на змію? А на дракона? Ну, подивися на мене! Адже це так просто!»

Хлопчиськові нічого не варто було стрибати коником, густи хрущем а вона вміла тоді перетворюватися на ящірку, та й годі. Хлопчисько насолоджувався своєю перевагою, ляскав строкатими сорочиними крильми просто над її головою — так що їй важко було стримувати злі сльози.

«Ну годі, Марране! Забирайся, можеш більше не приходити!»

Марран здригнувся.

Він стояв на пагорбі, під його ногами гойдалася розкисла дорога, а просто перед ним у долині лежало селище. Звивалися над дахами теплі димки…

Він не приймав рішення — йти було просто більше нікуди.

Неслухняні ноги знали дорогу, але йшли повільно, так повільно, що він дістався до селища пізно ввечері. Хвіртка виявилась незамкненою. Дім засинав — слабко світилося останнє безсонне вікно.

Марран став біля дверей, не зважуючись постукати. В затуманеній свідомості потроху розвиднялося — й по мірі цього йому дедалі сильніше хотілося піти геть.

Але тут несподівано прокинувся дім.

Щось стурбовано спитав жіночий голос, загупотіли кроки по сходах, засвітилися вікна… Жіночий голос повторив своє запитання нервово, майже злякано.

Двері розчинилися. На Маррана лягла смуга теплого світла, що пахло затишком. Він закліпав напівосліплими очима.

Та, що стояла в отворі дверей, похитнулася і ледве втримала ліхтар.

…На обідньому столі горіли дві свічки. Топилася грубка, щілини навколо чавунних дверцят світилися червоним.

Він сидів, опустивши голову на руки. У напівмаренні йому бачилася ящірка на гарячому камені.

— …чуєш мене?

Руал змусив себе підвести голову. Жінка стояла перед ним з келихом темної рідини в тремтячих руках:

— Випий…

Він почав пити знехотя, через силу, але кожен ковток повертав йому владу над думками й здатність виливати їх у слова.

— Два роки… Два роки, Ящірко…

Жінка закинула голову, закусила губу:

— Я раптом відчула твою присутність. Я зрозуміла, що ти прийшов…

— Пробач.

Вона здавлено засміялася:

— А я завжди відчувала, що ти йдеш… У мене голова починала боліти, і я думала — знову негідний Марран…

Він спробував посміхнутися:

— Так?

Вона розгойдувалася на ослоні, дивлячись на нього дивним, чи то глузливим, чи розгубленим поглядом:

— А пам’ятаєш, як ти мені хвоста відірвав?! І потім носив на шиї, на ланцюжку…

— А потім загубив…

— А я собі нового хвоста відростила…

— А пам’ятаєш, як ти мене дражнила? Марран — бридкий тарган…

— І ще Марран — хвалькуватий барабан…

— І облізлий кабан…

Вона зайшлася сміхом:

— Не було кабана, це ти щойно вигадав…

І продовжила відразу, без переходу:

— А ти живий, Марране… Ти все-таки живий…

Її сміх обірвався.

— Я винен перед тобою, Ящірко, — протяжно зітхнув гість. — Не слід було приходити.

У сусідній кімнаті завовтузилася, заплакала дитина. Жінка на ймення Ящірка здригнулася, рішучим хлоп’ячим рухом стерла сльози й вийшла, причинила за собою двері. Марранові здалося, що вогонь у печі почорнів.

Жінка повернулася, кинула на співрозмовника швидкий запитливий погляд — той відповів якоюсь подобою посмішки:

— Хлопчик чи дівчинка?

— Хлопчик, — відгукнулася вона сухо.

Він спробував знову згадати соковито-зелену луку — і не зміг. Барви його марень одразу вицвіли, зблякли.

Пауза затяглася. Ящірка, заламуючи пальці, сіла за стіл навпроти Маррана.

— Мій чоловік — чудова людина, Руале, — нарешті сказала вона й чи то стримала зітхання, чи схлипнула.

Чорний вогонь у печі жадібно пожирав сивуваті поліна.

— Він не маг, і я тепер теж не хочу мати нічого спільного з магією, — провадила вона з несподіваною погордою. — Надто дорого обходиться ворожнеча панів чаклунів, а дружба — ще дорожче… Це все, що ти хотів би знати?