Дмитро Кузьменко - Аеніль

Єдина людина, що не давала спокою Емблі — старшокурсник Анахарсій, який щойно викликав у неї сміх на адресу подруги. Ембла його постійно уникала і зараз вийшла з-за дверей одного з класів, лише коли він зник. Для Аеніль не було сенсу ховатися — вона не могла знати, хто дістане її наступного разу.

— Чому мені так не щастить, — хмуро сказала Аеніль.

— Нічого страшного. — У Ембли чомусь не було сьогодні бажання втішати подругу. Вона теж виглядала невеселою.

— У тебе щось трапилось? — відразу відгукнулася Аеніль.

— Ні. Нічого.

Ембла не хотіла говорити, але Аеніль відчувала, що та щось приховує. І в її голосі чулося вагання. Треба трохи почекати, вона все розповість. Емблі більше нікому довіритися.

— Чому я така нездара, — повернулася до своєї проблеми Аеніль. — У всіх природній захист як треба, а в мене немає ніякого. Всі можуть робити зі мною, що хочуть.

— Не перебільшуй, — заспокійливо і з видом знавця промовила Ембла. — Звичайно, як дія чарівника чи алхіміка захист у тебе слабенький, але не такий вже він і поганий. Ти ж дворянка. Тобі просто треба контролювати себе.

— Легко сказати. Як я можу стриматися, коли вони регочуть наді мною? Мені хочеться натовкти їм пики!

— Ти ж знаєш, чим закінчуються твої спроби? Новими синцями. Якщо ти не кидатимешся на них з кулаками, то ніхто тебе й пальцем не зачепить. Просто не зможе. Коли ти бажаєш напасти на когось, твій захист зникає.

— Краще вже синець, ніж сміх, — пробурмотіла Аеніль.

Ембла стенула плечима, й вони зайшли у клас з алхімії. Це був зовсім невеликий клас у самому кінці коридору. Тут викладав практичні заняття з алхімії майстер Евагор Елітіс. Лекції та семінари у більшості груп читала майстер Аделіна Лікофрон у великому й просторому головному класі з алхімії.

Чотири старезні парти протягом не одного століття з честю витримували безкінечні атаки учнів, хоча вигляд у них був дуже пошарпаний. Усі стіни були заставлені шафами зі склянками різної форми і кольору, в’язками трав, грудками камінців та зваленими у купки книгами. Стіл викладача мав відносно новий вигляд, але теж був завалений вщент. Навіть дивно, як воно все трималося разом і не падало. Збоку від столу були потьмянілі від часу дубові двері, що вели до кабінету майстра.

Щойно Аеніль зайшла до класу, як кашель, який вона стримувала, вирвався назовні. Вона закрила обличчя руками, але нічого зробити не могла. Пил, здавалося, забився їй у самі легені.

Савлій, один з двох учнів, що вже були у класі, засміявся:

— Бідненька Аеніль закашлялась. Може, віднести тебе до шпиталю? Ти ж сама не дійдеш.

Але навіть його друг Тім, що сидів поряд, не підтримав цього жарту. Вигляд скоцюрбленої маленької фігурки, що здригалася від безупинного кашлю, викликав жалість, а не сміх.

Ембла тримала подругу за плечі й зосереджено розмірковувала, чим їй допомогти. На обличчі дівчини з’явився радісний вираз. Вона відступила, виставила вперед руки, щось ретельно прошепотіла, і в класі здійнявся вітерець, спершу слабкий, а потім сильніший. Він був спрямований на Аеніль, і дуже швидко якимось дивним чином поздував з неї усі залишки пилу. Це справді допомогло, бо за кілька хвилин Аеніль перестала здригатися, хоч продовжувала тремтіти в обіймах подруги.

Коли вона забрала руки з обличчя, її очі були червоні від самовільних сліз. Але чергові насмішки не пролунали, бо дівчинка стояла спиною до Савлія, який вже забув про неї і був зайнятий з Тімом двобоєм чарівними картками для Гри.

Аеніль ретельно витерла хустинкою очі й пішла на своє місце у кутку класу. Ембла теж сиділа сама, але за першою партою. Аеніль дуже хотіла сидіти поряд з Емблою хоча б на деяких уроках, але попрохати про це не наважувалася.

За своїм столом Аеніль довго розкладала книги з алхімії, чисті та з нотатками аркуші, пера, чорнило та невеликий набір інгредієнтів, які їм необхідно було зібрати для сьогоднішнього заняття. Вона майже усі вихідні нишпорила садом, лісом та підземеллями Академії у пошуках цих порошків, камінців, моху та трав, у той час як більшість її однокурсників просто виміняли усе в старших учнів або випросили у ключника. У цього доброго старого було все, що завгодно.

До класу зайшли Нітетіс з Еліною. По дорозі вони продовжували сперечатися, але Нітетіс знайшла час, щоб підбадьорливо глянути на Аеніль і спитати:

— Як справи?

— Нормально, — ледь чутно відповіла Аеніль.

Дивно, як Нітетіс вдасться робити купу справ одночасно: не припиняючи розмови з Еліною, вона почала розкладати на столі власні записи, пробігати їх очима, перекинулася кількома словами з братом — Леонтом, який теж щойно зайшов до класу.