Дмитро Кузьменко - Аеніль

Ірене повернулася, щоб вийти услід за майстром Елітісом, і завмерла. Він стояв перед відчиненими дверима. Проходу не було. Його затуляв зловіще чорний, непроглядний туман, на поверхні якого клубочилися хмарки якогось пилу чи диму.

— Що це, Евагоре?

Вона називала його на ім’я лише коли хвилювалася. Та він був наляканий, щоб помітити це. Ірене підійшла й наблизила руку до темної поверхні, але торкнутися не наважилася.

Ірене кинула на чоловіка швидкий погляд. У його обличчі відчувалася стривоженість і досада, жінка виглядала спокійнішою, ніж він. Чоловік погано вмів приховувати свій страх.

— Мене викрили… От свол… Але як вони змогли? Я… — лайнулася Ірене, але її перебив майстер:

— Тебе не викрили. Це не вони, хіба не видно, що це чаклунські чари? — У його голосі відчувалася лють. — Орден Ворона не збирається вести з нами переговори.

Майстер Елітіс відійшов від туману й сів назад у крісло. Схилив голову, що означало — він напружено думає.

Ірене повільно наблизилася до нього із запитальним поглядом. Лише через кілька хвилин вона наважилася його перервати:

— Необхідно звернутися до Безмовного Арбітра. Вони порушили кодекс — переговорний процес ще не завершено.

— Немає сенсу, — стомлено сказав майстер. — У них кращі захисники. Зрештою, це можна було передбачити.

— Я теж хороший захисник.

— Тобі не можна показуватись там. Взагалі-то, для нас це навіть краще. Ми готувались до боротьби. Просто я цього не хотів.

— Я вас розумію.

Тривога остаточно зникла з обличчя Ірене. Її непокоїло лише незнання — жінка вперше бачила такі чари. Якийсь час вона мовчки дивилася на майстра Елітіса, котрий теж узяв себе в руки. Потім впевнено підійшла до пелени і схрестила руки для закляття. Судячи з широко розставлених ніг, це мало бути щось дуже сильне.

— Що ти робиш? — різко підвівся майстер.

— Ми ж маємо якось вийти звідси? — іронічно сказала Ірене.

Елітіс підійшов і взяв її за руку, немов неслухняну ученицю. Здавалося, це мало б її роздратувати, однак вона скорилася і покірно пішла за ним із грайливо-питальним поглядом в очах. Майстер пояснив:

— Це Завіса Тіней. Її не можна знищувати — там хтось з наших. Це попередження Ордена. Ходімо, звідси є інший вихід.

Тонкий сонячний промінчик проник у тьмяну кімнату крізь віконце під самою стелею. Повільно опустився холодною й вогкою кам’яною стіною, де подекуди між камінням пробивався мох і пліснява. Досяг громіздкого ліжка, на якому згорнулася клубочком мала дівчинка. З-під трьох товстих ковдр визирав лише кінчик її носика. Він зморщився, коли його торкнувся промінь. Пролунало фиркання, а потім позіхання. Рука неохоче відгорнула ковдру з обличчя. Дівчинка скривилася, відкрила одне око й кинула погляд на віконце вгорі. Таки справді пора вставати.

Спершу з-під ковдри висунулися її голі ніжки, потім руки, і вона потягнулася. Скинула з себе усі ковдри, одна з яких упала на підлогу. Намагалася зробити це одним рішучим рухом, але спросоння не розпізнала їхнього положення й заплуталася. Вона довго лежала у пожмаканій нічній сорочці й терла долонями обличчя. Нарешті змусила себе відкрити обоє очей і сісти, хоч при цьому мало не втратила рівновагу. Знову смішно скривилася, немов от-от заплаче, і кілька разів кліпнула.

У неї було приємне обличчя, але красунею її не назвати. Пасма короткого темно-коричневого волосся обрамляли бліде обличчя. Вона ніколи не була смаглявою, а за кілька тижнів навчання у підземеллях ще більше побіліла. Хоч і не так, як учні старших курсів, котрі провели тут не один рік. У порівнянні з ними, вона ще цілком нормальна. Мала карі очі з ледь помітними природними тінями під ними. У дівчинки був дуже виразний, пронизливий погляд. Звичайно, не тоді, коли протирала свої сонні очі.

Дівчинка схилилася з ліжка у пошуках взуття. Ступати босими ногами на вогку кам’яну підлогу вона не стане й спросоння. Потім, хитаючись, пішла до шафки у кутку, дістала звідти рушник і так само невпевнено полишила свою кімнату.

Після повернення з вбиральні вона виглядала більш свіжою, але все ще час від часу позіхала. Дівчинка застелила ліжко і зітхнула, коли побачила, що одна з ковдр забруднилася об підлогу. Прибирай — не прибирай, а підлога все одно щоранку волога й брудна. Немає сенсу навіть килим стелити — намокне й він.

Дівчинка вкотре сумно оглянула свою спальню і почала одягатися. Ця кімната була у підвалі — як і всі кімнати учнів з відділення алхімії. Вони були значно просторіші, ніж спальні інших відділень, але за простір доводилося розплачуватися холодом, вогкістю та майже цілковитою відсутністю сонячного світла. Тут навіть був камін, у ньому ще тліли залишки розпаленого ввечері вогню. Його нерідко палили навіть улітку.