Дмитро Кузьменко - Аеніль

Сніданок вона пропустила, як завжди. Для неї було важливіше поспати зранку зайву годину, ніж попоїсти. Тепер, коли йшла на перший урок, жалкувала. Але не через голод. Їдальня знаходилася на першому поверсі, там тепло й сухо, а вид з великих вікон дуже гарний, тоді як майже всі заняття алхіміків проходять у підвалах. Вона заздрила учням з інших відділень, що ніколи не спускаються під ці моторошні склепіння.

Дівчинка йшла й дивилася собі під ноги. Вона немов боялася спіткнутися. У загальному коридорі, сповненому учнів, що вів до більшості класних кімнат, учениця ще більше схилилася й зіщулилася. Причина невдовзі стала зрозуміла.

Над головою дівчинки щось тріснуло, і на неї посипалася хмара пилу. Вона злякано підскочила й відбігла вбік. Енергійно обтрушувала волосся, краєм ока намагалася побачити, що то було, і, одночасно, слухала веселий регіт, що котився коридором. Наскільки вона зрозуміла, це було якесь просте закляття, що здмухнуло товстелезний шар пилу з виступів склепіння їй на голову. Алхіміки не вчать чарівницьких чар, тому такий жарт був справжнім подвигом, і сміх супроводжували оплески.

— Аеніль-Попелюшка! Де твоя швабра? — Цей вигук спричинив нову хвилю реготу.

— Анахарсій, — сердито прошепотіла Аеніль і повернулася у бік високого чорнявого хлопця, що усміхався на весь рот. Він був зі старшого курсу. Другого або третього. Вона дивилася на нього так люто, що він не втримався від сміху, хоч завжди намагався смішити, а не сміятися. Поряд з ним стояв менший хлопець, Савлій Іданнфірс — одногрупник Аеніль. Теж чорнявий і дуже схожий на першого. Їй захотілося «врізати» їм обом, вона стисла кулаки і ступила крок назустріч.

— Ось, тримай, — пролунав інший, єхидний голос, і Аеніль не зчулася, як щось тріснуло її по лобі.

Вона скривилася від болю, але промовчала. Це був дрібний камінець чи щось подібне. Їй здавалося, що обличчям тече кров, і вона обережно торкнулася пораненого місця. Але там був лише синець.

Жарт був невдалий, майже ніхто не засміявся. Старший заспокійливо поплескав розчарованого меншого по плечу і зайшов у один з бокових класів. На обличчі малого з’явилася ненависть і образа, він люто зиркнув на Аеніль та показав їй кулака. Потім розвернувся і швидко пішов геть.

Аеніль зітхнула — її чекає нелегкий урок. Потерла синець і повільно пішла до свого класу. Вона уникала поглядів інших учнів, особливо тих, кого знала. Її одногрупниця і староста групи Нітетіс, що стояла неподалік, спробувала підбадьорити дівчину поглядом. Вона б і заговорила з нею, але Аеніль уникала розмов майже з усіма, просто ігнорувала їх.

Нітетіс була радісною чорнявою дівчинкою з трохи довгуватим, але гарненьким носом, великуватими передніми зубами, що змушували її верхню губу трохи виступати, теплими темно-карими очима. Вона завжди трималася впевнено, дуже енергійно й швидко рухалася, жестикулювала й говорила. Це можна було спостерігати й зараз, коли дівчина намагалася переконати свою подругу Еліну:

— Ти не розумієш! Справа зовсім в іншому! Якщо ти виконуєш всі практичні роботи на відмінно і пишеш додаткові реферати, то тобі не потрібно здавати іспит! Він ставиться автоматично! Є таке правило, Зенон сам казав мені, тут нема ніякого шахрайства!

У Аеніль не було бажання слухати ці пусті теревені про навчання, тому вона швидко їх проминула, ледь помітно кивнувши одногрупницям. Нітетіс підбадьорливо махнула їй рукою у відповідь, а Еліна навіть уваги не звернула.

За кілька секунд пролунав вигук:

— Аеніль! Диви не наткнися на стіну!

Голос звучав зневажливо, але Аеніль вмить підняла обличчя, що сяяло від радості. До неї прямувала дівчина з товстими окулярами на носі.

— Ембла! Привіт! — Здавалося, Аеніль забула все, що сталося кілька хвилин тому.

Дівчинка підійшла й по-свійськи обійняла Аеніль однією рукою за плече.

— Як справи?

— Не дуже, — знову спохмурніла Аеніль. Вона була певна, що Ембла все бачила і теж з неї сміялася.

Але не тримала на неї зла через це. Ембла була її єдиною справжньою подругою.

Аеніль відчула, як у горлі зароджується кашель. Це все через пил, але поки що вона стримувалася.

Ембла гордо поправила свої окуляри — на всьому першому курсі вони були лише у неї. На здивування Аеніль, Емблі швидко вдалося перетворити ці химерні склянки з об’єктів насмішок на предмет заздрості.

Ембла була дуже худою і мала хворобливий вигляд — у неї завжди були якісь синюваті кола під очима, їх не приховували навіть окуляри. Широкі тонкі губи вона часто неприємно кривила. Свої великі вуха на предмет заздрості їй перетворити не вдалося, з них сміялися і досі. У дівчинки було коротке світле волосся, дуже жорстке, воно стирчало у всі боки, немов солома. Попри це, вона тримала себе впевнено і жартували з неї значно рідше, ніж з Аеніль.