Дмитро Кузьменко - Аеніль

Обличчя майстра стало серйозним, але відповів він байдуже:

— Я нічого не можу зробити. Треба було думати раніше, я тебе попереджав. Але я не став би надто переживати на твоєму місці. Факели Зеленого Полум’я не зачіпають Темних.

Жінка відхилилася назад.

— Що ж. Давайте перейдемо до справ, — промовила вона холодно й рішуче, немов попередньої розмови не було. — Ви отримали вимоги Ордену?

— Так, — сказав чоловік і дістав з кишені мантії згорнений пергамент. Він передав його Ірене, й вона почала уважно читати.

Майстер підвівся й став походжати по кімнаті. Потім зупинився і підійшов до книжкової шафи, що стояла у кутку. Почав зосереджено перебирати книги й папери, немов щось шукав.

— Як ми і вважали, — промовила Ірене, — вони хочуть включити нас до складу Ордену. Це ультиматум, а не перемовини.

Чоловік озирнувся на неї, але нічого не сказав.

— Деякі пункти слабкі. Ми зможемо потягти час, але сутичка рано чи пізно станеться. Хіба що ви згодитесь повністю підкоритися Темряві?

— Ми не згодимось на це. Цей папірець образливий. Майстер Стесагор навіть не прочитав його, він наказав його спалити. А заодно й посланця, що його приніс. Я ледве його відмовив. — Майстер говорив і продовжував щось шукати у шафі. На його обличчі з’явилася сумна усмішка, коли він дістав якийсь пошарпаний рукопис з-під купи паперів. Обтрусив його від пилу, поклав на вільну полицю й повернувся обличчям до Ірене. — Але переговори вигідні для нас. Нам необхідний час, щоб зібрати сили.

— Буде складно боротися з ними, — задумливо промовила Ірене. — Але ми маємо перевагу. Їм невигідно знищувати нас, тому вони лише спробують залякати. Їм потрібно, щоб ми увійшли до Ордену — добровільно або примусово. Від нашого знищення вони програють. Баланс буде порушено, і Вісім Кланів перестануть існувати, якщо хоч один зникне.

— Нещодавно вони включили до себе Сьомий Клан. Тепер усі три темні клани входять до Ордену.

— Як їм це вдалося? — стривожено запитала Ірене.

— Захопили їхнього голову та катували його. І дочку заступника. Вони й решта швидко погодились. Зрештою, цього можна було очікувати. Сьомий Клан такий же темний, як і Орден. Це була майже дружня угода.

— Але ж вони запевняли нас, що боротимуться?! Симоніда, а її брат там, постійно переконувала мене в цьому! — обурилася Ірене.

— Вони й боролись. Але жертвувати своїм життям заради міфічної самостійності вони не будуть.

— Тепер на черзі ми і Четвертий Клан…

— Думаю, що тільки ми.

— Що? — Ірене здивовано зиркнула на майстра. Потім перевела погляд на полицю, біля якої він стояв.

— Усі три світлі клани до смерті пересварились поміж собою, а Четвертий дуже сильний і дбає лише про власні інтереси. Їм достатньо мати половину голосів — і вони зможуть повністю контролювати Вісім Кланів, бо світлі ніколи не домовляться з Четвертим.

— Вони й з нами ніколи не домовляться. Ми співпрацювали лише з Четвертим і Сьомим. Вони й так фактично контролюють Вісім Кланів.

— Було б непогано довести їм це.

— У крайньому випадку ми можемо вийти з Вісімки. Ми не настільки сильні зараз, щоб обов’язково там бути.

— Але ми входимо до восьми найсильніших кланів Академії. І буде важко пояснити усім, чому ми полишаємо Вісімку. Ми лише програємо від цього.

— Я так не думаю. — У голосі Ірене чувся скептицизм. — Наодинці ми зможемо стати значно сильнішими.

— Твоя помилка у тому, що ти вважаєш, ніби всі мають такі сили, як ти, — відповів майстер. — Якщо ми вийдемо з Восьми Кланів, ми розсиплемось, як стос ветхого пергаменту. Усі злякаються й полишать Клан.

— Ми можемо не дозволити їм зробити це, — зі зловісною усмішкою промовила Ірене.

— Чим ми тоді відрізнятимемось від Темних?

Усмішка зникла, і Ірене вимушено кивнула. Після хвилинної мовчанки вона запитала:

— Ви хотіли щось мені показати? — Вона перевела погляд на рукопис.

Замість відповіді майстер Елітіс повернувся й сів у своє крісло. Його погляд не говорив нічого. Ірене завжди інтригувала така його поведінка. Вона грайливо усміхнулася, піднялася зі свого маленького крісла й підійшла до полиці. Взяла рукопис і стала його гортати.

Після кількох сторінок усмішка зникла. Вираз ставав усе похмурішим. Вона запитально подивилася на майстра.

— Що це?

— Я знайшов це у однієї зі своїх учениць. Підозрюю, що вона і твоя також.

Ірене подивилася на початок і кінець, але підпису не було. Оглянула почерк, але він нічого їй не сказав. Вона викладає не менше ніж у сотні учениць, важко визначити, чиє це. Утім Ірене на стала уточнювати, а відразу спробувала виправдатися: