Анджей Сапковський - Сезон гроз

Вище, на пагорбі, стояв замок і королівський палац, доволі нетипового вигляду і форми — то був старовинний храм, перебудований і розбудований після того, як його покинули жерці, засмучені повним браком зацікавленості з боку населення. Від храму лишилася навіть кампаніла, тобто дзвіниця з великим дзвоном, в який король Белогун, що правив на даний момент в Кераку, наказував бити щодня опівдні і — очевидно, на зло підданим — опівночі.

Дзвін озвався, коли відьми́н виїхав між перші халупи Пальміри.

В Пальмірі панували рибний, пральний і кухонний смороди, тлум на вуличках був страшенний, проїзд вартував відьми́нові купи часу і терпіння. Геральт відітхнув, коли нарешті добрався до мосту і переїхав на лівий берег Адалатте. Вода смерділа і несла баранці білої піни — результат роботи кушнірної майстерні, розташованої вгору по річці. Звідти вже недалеко було до шляху, який вів до оточеного частоколом міста.

Зоставив коня у стайнях перед містом, заплативши на два дні наперед і залишивши конюхові доплату, аби гарантувати Рибці відповідний догляд. Попрямував до вартової вежі. До Кераку можна було дістатися лише через вартову вежу, після проходження контролю та малоприємних процедур, які його супроводжували. Відьми́на дещо дратувала ця необхідність, однак він розумів її мету — мешканців міста за частоколом не надто тішила думка про візити гостей з портової Пальміри, а особливо моряків з інших країв, що сходили там на сушу.

Відьми́н увійшов до вежі, дерев’яної будівлі, збудованої зрубом, в якій містилася, як було йому відомо, кордегардія. Думав, що знає, що на нього чекає. Помилявся.

Йому доводилося бувати у численних кордегардіях. У малих, середніх і великих, у близьких і зовсім далеких закапелках світу, в місцях, цивілізованих більш, менш, чи й зовсім ніяк. Всі кордегардії світу смерділи тухлятиною, потом, шкірою та сечею, а також залізом та мастилами для догляду за ним. В кордегардії Кераку було схоже. Правильніше, було б, якби класичних кордегардійних запахів не забивав тяжкий, задушливий запах пердіння, що досягав стелі. В меню гарнізону тутешньої кордегардії безсумнівно домінували великонасінні бобові рослини, такі як горох, біб і ряба квасоля.

Гарнізон, однак, повністю складався з дам. З шістьох жінок. Вони сиділи за столом і були цілковито зайняті полуденним прийомом їжі. Всі пані жадібно сьорбали з глиняних мисок щось, що плавало в рідкій паприковій підливі.

Найвища стражниця, очевидно, комендантка, відсунула від себе миску, встала. Геральт, який уважав, що не існує негарних жінок, раптово відчув потребу переглянути цей постулат.

— Зброю на лаву!

Як усі присутні, стражниця була острижена під нульку. Волосся вже трохи відросло, утворюючи на лисій голові негарну щетину. З-під розстібнутої камізельки і розхристаної сорочки виглядали м’язи живота, що нагадували великий зашнурований сальцесон. Біцепси стражниці, якщо продовжувати м’ясницькі асоціації, мали розміри свинячих шинок.

— Зброю на лаву ложи! — повторила. — Оглох?

Одна з її підлеглих, все ще схилена над мискою, трохи привстала і перднула, голосно і протяжно. Її товаришки зареготали. Геральт обмахнувся рукавицею. Стражниця дивилася на його мечі.

— Ей, дєвки! Йдіть сюда!

«Дєвки» встали, доволі неохоче, потягуючись. Всі, як зауважив Геральт, одягалися у стилі вільному та легкому, а головне, такому, що дозволяв хвалитися м’язами. Одна мала на собі короткі шкіряні штани, зі штанинами, розпореними по швах, аби вмістити стегна. А одягом від талії догори слугували їй головним чином ремені, які схрещувалися між собою.

— Відьми́н. — констатувала вона. — Два меча. Стальний і срібний.

Друга, як і всі, висока і широка в плечах, підійшла, бесцеремонним рухом розкрила сорочку Геральта, схопилася за срібний ланцюжок і витягла медальйон.

— Знак має, — підтвердила. — Вовк на знаку, з оскаленими зубами. Виходить, реально відьми́н. Пропустим?

— Правила не боронять. Мечі здав…

— Власне. — Геральт спокійним голосом приєднався до розмови. — Здав. Обидва будуть, як я розумію, в камері схову під охороною? Видаватимуться за квитанцією? Яку я зараз отримаю?

Стражниці, шкірячи зуби, оточили його. Одна штурхнула, ніби ненавмисне. Друга голосно перднула.

— Во тобі квитанція, — пирснула.

— Відьми́н! Найманий громитель потвор! А мечі оддав! Зразу! Послушний, як лошара!

— Хер би, напевно, тоже здав, якби казали.

— Так скажем йому! Шо, дєвки? Хай витягне з ширінки!