Анджей Сапковський - Останнє бажання

— Сподіваюся, що рушаємо без зволікань?

— Негайно.

Геральт схилився, перевірив полагоджений курок стремена, підігнав пахнучий новісінькою шкірою стременний пас, ще жорсткий і непохватний. Поправив попругу, сакви і скручену за сідлом попону, приторочений до неї срібний меч. Неннеке стояла обіч, нерухомо, схрестивши руки на грудях.

Підійшов Горицвіт, ведучи свого карогнідого валаха.

— Дякую за гостину, велебна, — сказав він повагом. — І не сердься вже на мене. Я ж і так знаю, що ти мене любиш.

— Атож, — підтвердила Неннеке, не посміхаючись, — Я тебе, дурисвіте, люблю, хоч і сама не знаю, за що. Бувай.

— До побачення, Неннеке.

— До побачення, Геральте. Пильнуйся там.

Відьми́н терпко посміхнувся.

— Ліпше я інших пильнуватиму. В довгостроковій перспективі це ефективніша стратегія [34] Геральт також умів висловлюватися офіційно. .

Зі святині, з-поміж обплетених плющем колон, вийшла Йоля у супроводі двох юних послушниць. Несла відьми́нову скриньку. Незграбно уникала його погляду, соромлива усмішка мило поєднувалася з рум’янцем на веснянкуватому пухкому личку. Обидві послушниці не ховали значущих поглядів і ледь стримувалися, щоб не хихотіти.

— На велику Мелітеле! — зітхнула Неннеке. — Справжній прощальний поїзд. Бери скриньку, Геральте. Я доповнила твої еліксири, маєш все, чого бракло. І ці ліки, знаєш які. Заживай регулярно, два тижні. Не забувай. Це важливо.

— Не забуду. Дякую, Йолю.

Дівчина опустила голову, подала йому скриньку. Дуже хотіла щось йому сказати. Не знала, що слід було сказати, яких слів ужити. Не знала, що сказала б, якби могла. Не знала. І прагнула.

Їхні руки зустрілися.

Кров. Кров. Кров. Кості, мов біле поламане пруття. Сухожилки наче білясті мотузки, вибухають з-під тріскаючої шкіри, розтятої великими, з наїженими кігтями, лапами і гострими зубами. Огидний звук роздертого тіла і крик — безсоромний та жахаючий у своїй безсоромності. В безсоромності кінця. Смерті. Кров і крик. Крик. Кров. Крик…

— Йолю!

Неннеке, зі швидкістю, дивовижною для її огрядності, припала до лежачої на землі, напруженої, тремтячої в конвульсіях дівчини, притримувала її за руки й волосся. Одна з послушниць стояла, мов остовпіла, друга, бистріша, вклякла на Йолиних ногах. Йоля вигнулася дугою, розкриваючи рота в безгучному німому воланні.

— Йолю! — кричала Неннеке. — Йолю! Говори, дитино! Говори!

Дівчина ще сильніше напружилася, скреготнула зубами, стиснула щелепи, тонка цівка крові попливла їй по обличчі. Неннеке, червоніючи від напруги, скрикнула щось таке, чого відьми́н не зрозумів, але його медальйон так рвонувся на шиї, що він мимовільно схилився, зігнувся, наче пригнічений невидимим тягарем.

Йоля завмерла.

Горицвіт, блідий наче полотно, голосно зітхнув. Неннеке піднялася на коліна, тяжко встала.

— Заберіть її, — сказала послушницям. Їх побільшало, збіглися, серйозні, налякані та мовчазні.

— Візьміть її, — повторила жриця. — Обережно. І не залишайте саму. Я зараз прийду.

Обернулася до Геральта. Відьми́н стояв нерухомо, мнучи віжки у спітнілій долоні.

— Геральте… Йоля…

— Не кажи нічого, Неннеке.

— Я теж це бачила. Якусь мить. Геральте, не їдь.

— Я мушу.

— Ти бачив… бачив це?

— Так. І не вперше.

— І що?

— Оглядатися даремно.

— Прошу, не їдь.

— Я мушу. Заопікуйся Йолею. До побачення, Неннеке.

Жриця повільно покрутила головою, шморгнула носом і різко стерла зап’ястком сльози.

— Прощавай, — шепнула, не дивлячись йому в вічі.

Цього разу вона буде короткою, бо все справді важливе уже було сказано в післямові до «Сезону гроз» — хоча ця книга була написана останньою, свій переклад ми розпочинали з неї. Як і раніше, ми гірко сумуємо, що відьмацький цикл А.Сапковського ще не дочекався повного професійного перекладу українською мовою. Як і досі, вважаємо, що світ, створений майстром польської фантастики, дуже близький до того, який відомий нам із нашої власної історії. Через цю причину ми приклали усі зусилля, щоб відтворити фантастичні реалії українськими мовно-літературними засобами. Тому ми не вагалися інколи змінювати імена героїв (так Яскер став у нас Горицвітом), або ж називати Торкве — дідьком, а Лілє — польовою царівною. Це не єдина наша «поетична вільність», але у всіх ми не зізнаємося.

Запевняємо, однак, що, попри химерність, наш переклад все-таки доволі точний. Про помилки у всіх приступних нам перекладах цієї книги можна писати саги, але тут робити цього не будемо, бо й місця не вистачить. Ми принаймні не називали буздиган чорнильницею:-)