Анджей Сапковський - Останнє бажання

— Утік! Утік! — заволав священик Крепп. — Відьми́н доскочив свого! Геній відлетів! Він більше нікому не загрожуватиме!

— Ах, — мовив Ердиль із непідробним захватом. — Яка чудова руїна!

— Холера, холера! — зарепетував Горицвіт, що сидів скулений за стіною. — Розвалився весь будинок! Там ніхто не міг вижити! Ніхто, кажу вам!

— Відьми́н Геральт із Ривії пожертвував собою задля міста, — урочисто промовив бургомістр Невіль. — Ми цього не забудемо і вшануємо його. Подумаємо про пам’ятник…

Горицвіт струсив із плечей кавалок склеєного глиною очеретяного матраца, обтрусив дублет від плям тиньку, мокрого від дощу, глянув на бургомістра і в кількох ретельно дібраних словах висловив свою думку про жертву, пошану, пам’ять і всі на світі пам’ятники.

Геральт роззирнувся. З діри в даху повільно спадали краплі води. Навколо височіли руїни і купи дерева. Дивним чином місце, де вони лежали, було повністю чисте. На них не впала жодна дошка, жодна цеглина. Так, ніби їх оберігав невидимий щит.

Єнніфер, ледь зашарівшись, встала біля нього на коліна, спираючись на них долонями.

— Відьми́не, — відкашлялася чародійка, — ти живий?

— Живий, — Геральт обтер обличчя від кіптявм й пилюки, зашипів. Єнніфер повільно доторкнулася до його зап’ястка, делікатно повела пальцями по долоні.

— Я тебе обпекла…

— Дрібниці. Кілька пухирців…

— Пробач. Джин утік. Назовсім.

— Шкодуєш?

— Не те, щоб дуже.

— Добре. Допоможи мені встати.

— Зачекай, — шепнула Єнніфер. — Оте твоє бажання… Я почула чого ти бажав. І остовпіла. Сподівалася будь-чого, але щоб… Що тебе примусило так учинити, Геральте? Чому… Чому я?

— Не знаєш?

Чародійка схилилася над ним, доторкнулася до нього, відьми́н відчув на обличчі легкий дотик її волосся, що пахло бузком і аґрусом, і зненацька зрозумів, що ніколи не забуде цього запаху, цього м’якого дотику, що ніколи не зможе порівняти їх з іншим запахом і дотиком. Єнніфер поцілувала його, а він збагнув, що більше ніколи не прагнутиме інших вуст, крім її, м’якеньких і вологих, солодких від помади. Раптово зрозумів, що з цієї хвилини існуватиме лише вона, її шия, плечі та груди, що вирвалися на волю з полону чорної сукні, її ніжна, холодна шкіра, що ні в яке порівняння не йшла з будь-якою іншою, до якої він коли-небудь доторкався. Він дивився зблизька в її фіалкові очі, найгарніші у цілому світі, очі, які — він цього побоювався — стануть для нього… Всім. Він це знав.

— Твоє бажання, — прошепотіла Єнніфер, а її губи ворушилися просто біля його вуха. — Не знаю, чи таке бажання взагалі може збутися. Не знаю, чи у Природі існує сила, здатна виконати таке бажання. Але якщо так, то ти сам себе прирік. Ти тепер приречений на мене.

Він перебив її поцілунком, обіймами, дотиком, ласкою, пестощами, а потім усім, усім собою, кожною думкою, єдиною думкою, усім, усім, усім. Вони порушили тишу зітханнями і шелестінням одягу, розкиданого по підлозі, порушили її дуже ніжно і були такі ліниві, були ретельні, були турботливі й чулі, і, хоч жодне з них не надто добре знало, що таке турбота і чулість, у них усе вийшло, бо обоє дуже цього хотіли. І вони взагалі не поспішали, а цілий світ перестав для них існувати, перестав існувати на малу, коротку хвилину, а їм видавалося, що це ціла вічність, бо вона й справді була цілою вічністю.

А потім світ знову почав існувати — але вже цілком інакше.

— Геральте?

— Гмм?

— І що далі?

— Не знаю.

— Я теж не знаю. Бо бачиш, я… Не впевнена, чи варто було прирікати себе на мене. Я не вмію… Зачекай, що ти робиш… Я хотіла сказати тобі…

— Єнніфер… Єн.

— Єн, — повторила чародійка, підкоряючись йому повністю. — Мене ніхто ніколи так не називав. Скажи це ще раз, будь ласка.

— Єн.

— Геральте.

Дощ перестав падати. Над Ринде з’явилася веселка. перетявши небо переривчастою кольоровою дугою. Здавалося, що веселка виростає просто зі зруйнованого даху шинку.

— Заради всіх богів, — пробурмотів Горицвіт. — Яка тиша… Неживі обоє, кажу вам. Або повбивали одне одного, або мій джин їм кінця доїхав.

— Треба б глянути, — сказав Вратимир, витираючи чоло зім’ятою шапкою. — Вони можуть бути поранені. Може. покликати медика?

— Радше грабаря, — заявив Крепп. — Я ту чаклунку знаю, а у відьми́на в очах теж бісики скакали. Нема що думати, треба копати дві ями на жальнику. Ту Єнніфер я, щоправда, радив би перед похованням пробити осиковим кілком.

— Яка тиша, — повторив Горицвіт. — Хвилину тому аж крокви літали, а зараз хоч маком сій.