Анджей Сапковський - Останнє бажання

— Трясця, — пробурмотів Хіреадан. — Я починаю розуміти. Ключник у льоху… Луснув…

— Це було друге бажання відьми́на. Йому лишилося ще одне. Останнє. Але, заради богів, він не повинен казати про це Єнніфер!

Вона стояла нерухомо, схилившись над ним і не звертаючи жодної уваги на джина, який смикався на прив’язі над дахом шинку. Будинок тремтів, зі стелі сипалося вапно і тріски, меблі совгалися по підлозі, судомно здригаючись.

— То он воно як, — просичала Єнніфер. — Вітаю. Тобі вдалося мене ошукати. Не Горицвіт, а ти. Це тому джин так бореться! Але я ще не програла, Геральте. Ти недооцінюєш мене й мою силу. Я ще тримаю в кулаку і джина, і тебе. Ти маєш іще одне, останнє бажання? Тож вислови його. Звільниш джина, а я тут же замкну його у пляшці.

— Тобі вже не вистачить сили, Єнніфер.

— Ти недооцінюєш мою силу. Бажання, Геральте!

— Ні, Єнніфер. Не можу… Джин, може, й виконає його, але тобі не подарує. Коли звільниться — уб’є тебе, помститься тобі… Ти не зможеш його впіймати і не зможеш від нього оборонитися. Ти виснажена, ледве тримаєшся на ногах. Ти загинеш, Єнніфер.

— Це мій ризик! — розлючено крикнула чародійка. — Що тобі до того, що зі мною буде? Подумай краще про те, що джин може дати тобі! Маєш іще одне бажання! Можеш забажати, чого заманеться! Використай шанс! Використай його, відьми́не! Ти можеш мати все! Усе!

— Обоє загинуть? — завив Горицвіт. — Як це? Пане Креппе, чи як вас там… Чому? Відьми́н же… Чому, до наглої тяжкої хвороби, він не тікає? Чому? Що його там тримає? Чому не кине ту відьму напризволяще і не втече? Це ж не має сенсу!

— Це абсолютно не має сенсу, — гірко повторив Хіреадан. — Абсолютно не має.

— Це самогубство! І звичайнісінька дурість!

— Але ж це його фах, — утрутився Невіль. — Відьми́н рятує моє місто. Боги мені свідки, якщо переможе чаклунку і прожене демона, щедро його винагороджу…

Горицвіт зірвав з голови капелюшок, оздоблений чаплиним пером, плюнув на нього, жбурнув у грязюку й розтоптав, повторюючи при цьому різноманітні слова різними мовами.

— Але ж він… — раптово застогнав бард, — має в запасі ще одне бажання! Міг би врятувати і її, й себе! Пане Крепп!

— Це не так просто, — після хвилини роздумів відповів священик. — Але якби… Коли б він висловив відповідне бажання… Коли б якось пов’язав свою долю з її долею… Ні, не думаю, що він додумався б до цього. І, мабуть, краще буде, якщо й не додумається.

— Бажання, Геральте! Хутко! Чого ти прагнеш? Безсмертя? Багатства? Слави? Влади? Сили? Почестей? Хутко, в нас нема часу!

Відьми́н мовчав.

— Бути людиною, — нараз мовила Єнніфер, гиденько усміхаючись. — Правда ж, я вгадала? Ти ж цього прагнеш, про це мрієш! Про визволення, про свободу бути тим, ким захочеш, а не тим, чим мусиш бути. Джин виконає це бажання, Геральте. Промов його.

Відьми́н мовчав.

Вона стояла над ним у миготливому мерехтінні чародійської кулі, у сяянні магії, серед відблисків проміння, що сковувало джина, стояла, а її волосся розвівалося і очі горіли фіалковим полум’ям, стояла, випроставшись, струнка, чорна і страшна…

І прекрасна.

Зненацька вона схилилася, глянула йому в очі зблизька. Він відчув запах бузку й аґрусу.

— Мовчиш, — прошипіла. — То чого ж ти прагнеш, відьми́не? Яка твоя найпотаємніша мрія? Не знаєш чи не можеш вирішити? Пошукай у собі, пошукай глибоко й добре, бо, присягаюся Силою, другого такого шансу в тебе вже не буде!

А він раптом зрозумів правду. Знав. Знав, ким вона була колись. Про що пам’ятала, чого не могла забути, з чим жила. Ким була насправді, поки не стала чародійкою.

Бо на нього дивилися холодні, проникливі, злі і мудрі очі горбунки.

Геральт перелякався. Ні, не правди. Злякався, що вона прочитає його думки, довідається, що він угадав. Що ніколи йому цього не пробачить. Заглушив у собі цю думку, задушив її, викинув із пам’яті назавжди, без сліду, відчуваючи при цьому величезну полегшу. Відчуваючи, що…

Стеля розкололася. Джин, обплутаний сіттю вже згасаючих променів, гепнувся просто на них, ревучи, і в цьому ревінні вчувався тріумф і жага вбивства. Єнніфер кинулася йому назустріч, із її рук било світло. Дуже слабке світло.

Джин роззявив пащеку й витяг до неї лапи. А відьми́н раптово зрозумів. що він знає, чого прагне.

І висловив своє бажання.

Дім вибухнув, цеглини, дошки і крокви злетіли догори у хмарі диму та іскор. Із куряви випірнув джин, величезний, наче стодола. Ревучи й заходячись тріумфуючим сміхом, геній повітря, вже вільний, не зв’язаний жодним обов’язком і нічиєю волею, зробив над містом три кола, зірвав з вежі ратуші шпиль, помчав до неба й полетів, пропав, зник.