Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

Вони сиділи й милувалися горобцями, поки не помітили, що похолоднішало: подув рвучкий вітер і стало незатишно.

Інтар вирішив: час іти далі.

— Підіймайся, Ренні, годі ледарювати. Їжі в нас на дорогу повно. Ну, тепер ми цю Гончарну вулицю вмить знайдемо!

Хлопці бадьоро вирушили в дорогу та випадково збилися з шляху й приблукали зовсім не туди, куди було потрібно. Стомилися кружляти й плутатись, але знайшли все-таки потрібний напрямок і спробували проїхатися — причепились до візка, що їхав у потрібний бік. Однак візник зігнав їх батогом, і, на лихо, Ренні не встиг ухилитися: удар збив його на землю, й малюк довго ревів, сидячи на бруківці. А потім виявилося, що він насилу може ступити на ногу: чи то звихнув, а чи ще й щось гірше, але боліло так, що хоч кричи. Інтару все-таки вдалося підвести його. Ренні чіплявся за плече приятеля й то стрибав на здоровій нозі, то намагався йти, але виходило кепсько, і в малюка очі знову наповнилися слізьми.

— Ти ж мене не залишиш тут самого, авжеж? — раптом почав допитуватися він, міцно вчепившись в Інтарову сорочку, коли хлопці вкотре сіли на землю перепочити. — Не покинеш? Я сам боюся!

— Та хто тебе кидає… Ну, заспокойся… — тут Інтару подумалося, що Сорот, мабуть, зовсім змучився (ще б пак! Замість обіцяних двох днів Інтар блукав казна-де вже третю добу й не те що повертатися не готувався, а навіть не добрався, куди обіцяв), може, погано йому, та й мамка…

Про мамку подумав — і зовсім кисло зробилося. Так, без Ренні він, можливо, вже нинішнього вечора до місця дістався б, цього Айхама розшукав…

Залишити, малюка тут, чи що? Знайти затишну місцинку, їжу, а по дорозі назад забрати?

Але тут Ренні мовби підслухав Інтарові думки й запхинькав знову:

— Правда ж не покинеш? Інтаре… Мені страшно! І боляче! Я без тебе тут зовсім не зможу!

— Заспокойся! Сказав же — не кину! Я думаю, цить!

Ренні принишк. Інтар теж мовчав, час від часу чухаючи потилицю. Хоча думати особливо не було про що — малюка тут не покинеш, він і так уже з переляку зеленіє, виходить, треба разом іти. І Ренні з хворою ногою стрибатиме від будинку до будинку по всій Гончарній вулиці? Ні, так не піде… І він не піде, й ця справа так не піде… А йти найкраще в найбільшу майстерню! Уже там мають усіх своїх знати!

Інтар прийняв рішення й підвів Ренні.

— Ну, вперед! Ми не кури, й тут нічого не висидимо!

Малюк послухався.

На щастя, Гончарна вулиця була вже недалечко. Розпитуючи перехожих, Інтар і Ренні дісталися туди на заході сонця, щоправда, зовсім знесилені. Сутеніло, стало досить холодно, але це не вгамувало Інтарової радості від того, що нарешті вони наблизилися до мети.

Вулиця була схожа на інші в ремісницьких кварталах: із дво- і триповерховими, доволі старими будинками й просторими дворами, що ховалися за високими огорожами, складеними з необтесаних кругляків. Відтоді, як посутеніло, вона спорожніла, й Інтарові сподівання на майстерню не справдилися: двері всіх майстерень було вже замкнено, як і двері будинків, і двори.

— І що тепер? — запитав Ренні, який, мов гусеня, підібгав одну ногу. — Ти ж хотів розпитувати…

Інтар крутив головою, шукаючи хоч когось, аби запитати. Але на жаль, єдиною живою істотою тут був облізлий кіт, який поволі прямував бруківкою.

— Хотів, — буркнув хлопчик. — Було б у кого…

— Може, постукаємо?

— Думаєш? Ну… — Інтар посадив приятеля на землю, підійшов до першої-ліпшої хвіртки й постукав. Потім помітив шнур від почепленого, мабуть, з іншого боку дзвіночка. Смикнув від душі й аж відскочив, коли почув пронизливий дзенькіт.

Дзвіночок викликав хазяїв. Почулися кроки, потім чоловічий голос:

— Хто там?

— Я запитати хотів…

— Ти хто?

— Я Інтар… Послухай, шановний!

Хвіртка відчинилась, потім щосили хряпнула.

— Я подаю тільки в Храмові дні!

Інтар ошелешено завмер, потім закипів від образи, застукав у двері кулаками, засмикав за шнур дзвіночка:

— Агов! Я не жебрак! Я в справі!

— Геть звідси, бо пса спущу! — пригрозив господар.

Його слова підкріпив басовитий сердитий гавкіт.

Інтар плюнув. Потім зі злості підібрав камінь, вишкріб на хвіртці зо два слова й підійшов до іншої. Але тільки смикнув за шнурок (такі тут були на кожній хвіртці), як із того боку почулася лайка, — видно, перемовини Інтара з сусідом змусили господаря й цього дому підійти до огорожі.

— Послухай, шановний! Я запитати хотів! — наново почав був хлопчисько, але на нього знову полилася лайка.