Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

Інтар увійшов до крамниці і зі страшенно впевненим виглядом зупинився біля прилавка.

— Тобі чого? — буркнув крамар, міцний літій чоловік, оглянувши брудний одяг хлопчака.

— Поки що нічого, шановний, дякую, я на хазяїна чекаю… Він прийде незабаром, мені звелів піти вперед, запитати, чи є свіже сало.

— Є, — коротко кинув крамар, втратив до хлопчиська інтерес та повернувся до іншого покупця, з вигляду грошовитого. — Чого бажаєш, шановний?

— Ковбаси ліверної кавалок та шмат он того окосту… — відвідувач вочевидь не квапився, із задоволенням оглядаючи гори їдла.

Крамар заходився виконувати замовлення. В Інтара голова запаморочилася від голоду. Він приплющив очі й тепер тільки чув, як покупець, вкладаючи продукти до кошика, продовжує:

— Ну, й сосисок десяток…

«Час, — подумав Інтар, — час уже. Де ж малюк?»

І тут Ренні вбіг у крамницю, потрясаючи затиснутим у руці туго натоптаним оксамитовим кошелем..

— Шановні! Чий кошіль?

На його дзвінкий голос озирнулися й покупець, і крамар.

— Який кошіль, малий? — запитав крамар.

— А ось! Я його щойно на вулиці знайшов. Хтось із вас упустив, так? — Ренні радісно посміхався.

Крамар розтулив був рота, але покупець перебив його:

— Шановний, у тебе пацюки завелися, чи що?

— Які-такі пацюки? — сторопів той. — Немає їх і не було!

— А що ж це тоді пробігло? — покупець показав за спину крамаря, на вхід до напівтемної комори. — Пацюк, точно! І величезний який!

Крамар озирнувся. Постояв на порозі, потім стривожився за харчі та своє добре ім'я і все-таки пішов перевіряти.

Покупець швидко повернувся до Ренні.

— Я недавнечко згубив кошіль, саме такий… Покажи, малий… — промовив він тихо.

— Та ось він… — Ренні підняв кошіль у руці, покупець ступнув до нього, малюк прошмигнув повз нього й відбіг до далекої від входу стіни, до барила з оселедцями. Чоловік рушив на нього, навіть кошик свій, повний їжі, на підлогу поставив.

— Е… шановний… Ну ти чого? — Ренні жалібно закліпав. — Ну ось він, кошіль…

Повернувся крамар — так і втупився в хлопчиська, так само, як і покупець, котрий уже простяг руку.

Ренні аж присів під цими поглядами…

А Інтар підхопив забутий кошик із їжею (на таку удачу він і не сподівався, думав, може, кавалок ковбаси поцупити вдасться, поки крамар кошеля патрати буде, а тут!) і поквапився забратись із крамниці. Зовні на мить затримався — щоб побачити, як малюк запхав кошіль у руку покупцеві й теж вискочив надвір. Хлопчиська кинулися навтьоки, перш ніж щасливчик, який отримав назад свою «втрату», не розібрав, що кошіль натоптаний дрібними камінчиками, а заразом і виявив, що його покупки, за які він так і не встиг заплатити, зникли, ніби їх і не було.

Ділити здобич хлопці влаштувалися в підворітті. Там, щоправда, смерділо, зате було тихо. Наминаючи за обидві щоки хліб із ковбасою, Інтар сміявся:

— А уяви собі їхні пики! Та ще цьому й заплатити крамареві доведеться, він же його так не відпустить!

Ренні теж пирхав, ковтаючи величезні шматки:

— Ще б пак! Здорово ти це вигадав!

— Але нам пощастило, що цей таким жадібним виявився! Якби обернулось інакше, ніколи в житті б нам цього кошика не поцупити.

Вони сиділи в підворітті, поки не наїлися. Неподалік стрибав обдертий горобець. Інтар кинув йому жменю крихт. Горобець поклював і радісно зацвірінькав.

— Як думаєш, що він каже? — поцікавився Ренні.

— Ну… — Інтар розгубився. — Що їсти хоче… ще…

Малюк помотав головою:

— Нє-а. Ти прислухайся. Він співає: «На-на-на!»

Горобець, ніби на підтвердження слів Ренні, знову зацвірінчав. Інтар з подивом зрозумів, що малюк правий.

— Ага, схоже! Здорово ти це помітив!

— У нас на селі птахи всю весну так співали… Раділи… — Ренні зітхнув. — У нас тільки люди погано живуть, а навколо так гарно… От зараз усе зелене, ласкаве…

— Що ласкаве? — Інтар засміявся. — Трава, чи що? А чи дерева?

— Ага, — без образи відповів Ренні. — Трава лоскоче ноги й долоні, якщо погладиш її. Ласкава. А дерева самі гладять гілками по голові. По-доброму так.

— Я й дерев до пуття не бачив, — пробурмотів Інтар.

Горобець і далі повторював свою немудру пісеньку.

— Цвірінчиш… — Інтар спостерігав за ним. — Ще б пак! Будь-хто, коли не голодний, співатиме… Чому ні?

І тут звідкись спорхнув ще один горобчик, зовсім худий, обскубаний. Він застрибав навколо, витяг шию та зацвірінчав іще голосніше й радісніше за першого.

_У-у-у, дають! — в один голос вигукнули захоплені хлопчиська. Ренні накришив ще хліба й погодував другого співака.