Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

Отут я з мішка й вислизнув, звалився просто на бруківку, вдарився боляче, коліно забив. Відповз сяк-так за якийсь чи то дім, чи повітку. Причаївся. Треба б утікати, а я не можу — в голові каламутно, все навколо крутиться, й коліно, зараза, болить, хоч вий!

Потім голова відійшла трішки — видно, відхекався. Вистромився тоді й дивлюся — де я? Кораблі побачив, зовсім близько, кроків сто до них. І возів двоє — один, із якого я скотився, мішками під зав'язку навантажений.

— І в кожному дитина сидить? — Інтар здригнувся, коли це уявив…

— Ага… Тобто… Напевно… — малюк раптом почервонів і швидко заторохтів далі:

— Я навіть спину того гада з пласким лицем упізнав, того самого, що мене годував-напував… Він там сидів, і ще один поруч — здоровий, чорношкірий здоровань! Вони з другим возом сварилися, той нарешті назад здав, вони проїхали… До корабля одного покотили, з нього їм сходи спустили… Вони мішки затягати почали.

А я, бач, стою. Здуру, напевно. Я зовсім перелякався тоді, та й коліно… Я боявся — чи не чи кістку розбив.

І поки вони мішки затягали, я корабель добре розгледів! Там три такі… ці… щогли…

— Гарна прикмета, — пирхнув Інтар, — такий кожен третій…

— Ну так, а на задній щоглі таке вітрило навскіс…

— Таких теж повно.

— Так. Я знаю…. Тільки я цей запам'ятав, розумієш? Розповісти не розповім, а побачу — покажу. Із сотні знайду!

— Здорово! А тут ти як опинився?

— Та я ж розповідаю — вони мішки затягали й до мого добралися. І коли той, Пласколиций, підняв порожній мішок… Я перелякався зовсім і рвонув звідтіля. І про коліно забув, хоча раніше здавалось — і кроку не ступлю. Я швидко бігаю! Тільки дарма я, напевно, втікати кинувся — тому що вони мене помітили. І чорношкірий за мною побіг. Ох-х…

Інтар погладив Ренні по волоссю. Ото вже не щастить. Шкода малого…

— А потім що?

— А потім я біг… А Чорний за мною. Я шаснув у якийсь завулок, потім ще в один. І начебто кроки позаду стихли. Я спокійніше пішов, потім побачив дошки складені. Я за них забрався й там заснув. А коли прокинувся, вже ранок був і мене пацюк обнюхував… Бр-р-р!.. Я його шугонув і звідтіля пішов, коліно ще боліло але тихше вже, вгамувалося за ніч трішки. Я думав — край, вибрався з халепи. Знову на ринок подався, вже майже в полудень… Сподівався — цього разу мені з роботою більше поталанить. Раптом дивлюся — а там той Чорний!

Хлопчиська пересмикнуло від спогаду про те, як люто дивився на нього чорношкірий чоловік.

— Я такого драла дав… Вискочив на якусь вулицю, а там карета наймана їде, багато у вас таких містом катається, з жовтими знаками. Я ззаду причепився. Так на ній і проїхав до мосту. Там мене сторож зігнав. Я втік через міст від нього, другий сторож ще отямитися не встиг, як я повз нього промчав. Та я й сам мало що тямив.

А потім знову біг… Нарешті зачув, що ноги не тримають. Сів на землю перепочити. Сидівся-сидів… І тут бачу здаля того самого Чорного. Його ж добре помітно.

— І ти знову втік?

— Ага. До цього базарчику ось добрався. Отут мені трапилася робота — крам стерегти. Ну, я й стеріг до вечора. Все мені той Чорний ввижався. А одного разу я навіть Пласколицього побачив… Начебто… Коротше, як торговці розійшлися і я одержав свій зароблений мідяк, я нікуди не пішов, а під цей прилавок сховався. Я боюся, що вони мене спіймають. Не придумаю, як Чорний довідався, куди та карета їде? Не міг же він за нею всю дорогу стежити?

— Із жовтими знаками, кажеш, карета? — перепитав Інтар. — А з якими?

— Коло й у колі ще закарлючка, — пригадав Ренні.

— Це не закарлючка, а літера, — пояснив Інтар.

— Справді? А яка?

— Не знаю, я грамоти не навчений. Тільки це не просто наймані карети, з такими знаками. А такі, які через усе місто їздять кінців у вісім, туди й назад.

Увесь час назад, назад… Чорний, видно, у Столиці не новачок, і він знав, що карета з порту покотить до річки й через Старий міст… Може, він сподівався, що тебе на мосту сторожі зловлять. Але не вийшло. Ти тільки переполоху такого наробив, що тебе надовго запам'ятали.

Ренні зітхнув. Опустив голову на складені на колінах руки.

— Твоя правда… І що мені тепер, сто літ ховатися?

— Ні… — Інтар подумав. — Може, твій Чорний тебе вже загубив — місто велике. Вони тебе ловлять, напевне, тому, що бояться: ти розповіси варті про їхній корабель.

Якщо ти зумієш його описати, то прикмети розішлють по всіх усюдах, цих гадів давно вже шукають. І тоді їм у жодному порту Імперії прихистку не буде, навіть якщо з нашого, що найвірогідніше, вони вже відплисти встигли.