Лія Шмідт - Свої, чужі, інші

Інтар зітхнув. Легше, аякже… Померти тут легше… Ремісники всі по гільдіях, торговці теж… Чужих женуть поганою мітлою. Інтар злобливо стис кулаки: щоразу, як думав про це, ставало паскудно в роті й у горлі.

Мерзенність це! Хоч ти яким умільцем будь, коли не в підходящій гільдії, ніхто на твою роботу й не гляне… А знайдуться — так сама гільдія подбає, щоб ти в неї на дорозі не стояв… Навіть у вантажників і мітлярів гільдії є. Дурник цей Ренні… А люди — наволоч!

— І давно ти втік? — запитав він у малюка.

Ренні забарився з відповіддю. Не був упевнений, чи варто звірятися цьому незнайомому хлопчиськові із чорними очима, в яких блищить цікавість, у найтаємнішому. Начебто він по-доброму зараз… Начебто.

— Я четвертий день тут… — озвався він нарешті. — З роботою нічого не вийшло. Я на базарі тоді крутився, бо думав хоч там чого відшукати, хоч поденщину яку. І в кишеню до тебе… Ну, так, вирішив залізти… з голоду, напевно… Не гнівайся.

— Та не гніваюсь я, забудь! — Інтар тицьнув малюкові останнього струдля. — Жуй ось іще краще та розповідай.

— Ой… — той вчепився в подарунок обома руками. — Спасибі… А може, краще на завтра залишити?

— Завтра ще добудемо. Якщо припече — купимо, гроші є. То що з тобою було?

Ренні вп’явся зубами в булку. Місяць тим часом видерся вище на небо, світло його тепер заливало і землю під прилавком, і обох хлопчаків:

— Ну от… — вів далі малюк. — Я тоді цілий день блукав-блукав…

Він сумно зітхнув, згадуючи, як із порожнім черевом тинявся залитими сонцем вулицями, галасливим, курним базаром. Їсти хотілося до одуріння й тому здавалося, що світ навколо наповнений різною їжею та людьми, що жують… Зупиняючись біля будинків і крамниць із проханням про роботу, Ренні часом волів би заліпити собі воском носа й вуха — щоб не відчувати звабливих запахів супів і каш, не чути, як жінки кличуть своїх дітей обідати, а ті, дурні, ще відмахуються:

«Я потім, мамо!», «Я пізніше, поки що не хочеться!»

Ренні душу б віддав за те, щоб так звернулися до нього. І вже вечоріло, коли малюка все-таки гукнули, хоч і з трохи іншими словами. Чоловік із пласким обличчям, який стояв біля дверей високого будинку з купою згортків, покликав…

— Я підійшов, — згадував Ренні, — а він і каже: «Малий, допоможи мені ці згортки в дім занести, я тобі за кожні два згортки мідну монету дам». Ну, я погодився…

Згортки були чималенькі й досить важкі для Ренні, але він, пихкаючи, затяг їх усі, куди вказав незнайомець, — на другий поверх. Кімнати там були порожні, мовби чоловік щойно вселився в дім.

— Скінчив я зі згортками, — розповідав малюк, — а він мені: «Малий, підмети отут, я тебе нагодую за це». І я знову погодився. Підмів. Він тоді їжу дістав… Вогонь розвів у каміні, відвару трав'яного зробив, гарячого… І ось я наївся, відвар цей випив, і голова важка стала. Сиджу, позіхаю, хитаюся. А він: «Якщо ти так стомився, можеш тут поспати». І стелить щось… Я вже як у тумані був, пішов і ліг. І заснув, — Ренні ум’яв другого струдля, втер руками замурзаний варенням рот, руки облизав і продовжив:

— А прокинувся я… Було темно й задушливо. І трясло. Голова боліла — страх. Перед очима все пливло… Я сіпнувся — а ніяк…

Ренні майже відразу зрозумів, що він зв'язаний: руки за спиною, зап'ястя одне до одного притягнуті, й ноги окремо. Рот у хлопчика був заткнутий якоюсь ганчіркою, а сам він лежав у мішку, на кшталт тих, у яких перевозять борошно й зерно.

Інтар тільки ойкнув.

— Оце так-так! Як же ти потім, га?

— А я ось як умію, дивися! — Ренні зчепив руки замочком за спиною, а потім сів і проліз ногами крізь руки, так що вони, як і раніше зчеплені, опинилися спереду.

— Отакої! — захоплено вигукнув Інтар.

— Ага! Це в мене з дитинства, я так вигинаюся, що всі навіть жартують, буцімто в мені кісток нема! — похвалився малюк. — А ще ось, — він схопив пальцями ніг камінчик і почав спритно перекидати його з ноги на ногу, хапати різними пальцями, згинаючи їх по-всякому.

— Я ногами вузол на руках зачепив… і розтяг помалу. Не відразу, звичайно, але вийшло. А потім уже розв'язав ноги й рота звільнив. А мене все трусило. Я й зміркував — на возі мішок везуть кудись. Я тоді за горловину мішка зсередини схопився, тягти почав.

Отут мені пощастило — він, видно, не особливо туго зав'язаний був, або мотузка така трапилася — розв'язав я мішок врешті-решт. Хоча вже ніч була, місяць світив уповні — видно все, як удень! Але я поки з мішка вилазити не став, сидів у ньому й дивився. І нюхав. Рибою запахло, сильно. Я чую, хтось говорить: «Приїхали — порт. Сюди звертай, тут ближче…» А потім віз зупинився, возій почав лаятися з кимось: «Куди преш, не розійдемося ми тут!» — а йому відповідають — мовляв, сам куди преш… Ще віз якийсь, назустріч, мабуть, їхав, а роз'їхатися — ніяк. От вони й зупинились та лаються.