Олесь Бердник: Лабіринт Мінотавра

На тлі темного неба спалахує маяк — чудо світу. Яскраво-жовті полиски падають на морську широчінь, ніби прокладають дорогу кораблям у далекі краї.

Гіпатія сідає на теплий камінь, зачаровано дивиться на сяйво маяка, милується грою вогню.

— Зірка, — шепоче вона.

— Яка зірка? — не розуміє Ісідор.

— Зірка, створена людьми, щоб указувати дорогу. Як це прегарно, Сі!

— Чарівно, Па! — згоджується хлопець, тамуючи хвилювання.

— Може, й зірки в небі — то маяки богів?

— Маяки? — вражено перепитує Ісідор.

— Атож! Для небесних кораблів. Мусять же боги мати свої океани, моря. Є у них і кораблі для пошуків нових земель та скарбів. А інакше — нецікаво жити!

— У Гесіода сказано, що зорі — то очі стоокого Аргуса, — обзивається хлопець. — А наш садівник, християнин, каже, що зорі — то світильники, поставлені богом на кришталевій, непорушній сфері…

— Чому ж вони тоді інколи падають з неба? — недовірливо запитує дівчинка. — Хто їх збиває з кришталевої сфери?

— Садівник каже, що то ознака падіння душі. Відпадає від бога душа, згасає і небесний світильник!..

— Не до серця мені такі слова, — шепоче дівчина. — Не вірю в те. Я бачу нескінченне море над нами і на ньому — вогні маяків. Там бувають бурі, гинуть кораблі, маяки… а іскри від них інколи досягають землі…

Ісідор мовчить, думає над словами Па.

— Хотіла б я стати маяком, — знов озивається Гіпатія.

— Яким маяком? — дивується хлопець. — Кам’яним? Отаким, як оцей?

— Та ні… Як ти не збагнеш… Таким, як Платон, як Сократ, як Есхіл… Щоб довіку сяяти людям, щоб не блукали вони серед ночі…

— Ти така, — згоджується хлопець. — Ти сильна… А я…

— А ти, — з надією відгукується дівчина.

— А я… вічно охоронятиму твій вогонь… Щоб він не погас… Щоб кораблі, вертаючись з далекого плавання, бачили на обрії земну зірку…

Гіпатія, вдячно усміхнувшись, торкається ніжними пальцями руки Ісідора, і він злякано відсторонюється.

— Пора додому…

— Пора, — з жалем повторює вона і встає з каменя.

Котиться колесо часу. І невблаганно наступає тривожна мить торжества найдревнішого бога — Ероса. Дзвенить лукавий нечутний сміх, миготить у просторі золотиста стріла! Не сховаєшся від неї, не захистишся…

Стає могутнім воїном Ісідор: мужня постать, суворе обличчя з ніжними чорними очима, буйні темні брови, що зрослися на переніссі. Вже вирушає він з когортою батька в похід супроти пустельних розбійників, що терзають провінції Александрії. І тоді втрачає спокій шістнадцятилітня Гіпатія, не може сидіти вдома, не може грати на арфі або читати пергаменти про славетні подвиги аргонавтів.

Та ось повертається він — запилений, змужнілий, з смутком і трохи жорстким відблиском в очах, і радіє дівчина, сміється щасливо і тамує ніжність у невичерпній глибині блакитного погляду.

Бачать теє старші. Всі бачать. І батько Ісідора — славетний стратег Сократес, і батько Гіпатії — відомий всій імперії математик Теон. Переглядаються, мовчать. Та й що говорити? Хіба й так не ясно, що орлиця належить орлу, що риба прагне до прозорої глибини, що квітка вмирає без сонця й дощу.

Незвичайними здібностями обдарували боги дітей Теона і Сократеса. Вже вони сперечаються з батьками. Вже вони мандрують думками поза міфічні межі, змуровані древніми мудрецями. Вже хитаються під ударами їхнього розуму догматичні стіни християнства і твердині олімпійців. І вирішує Теон послати Гіпатію до Афін. Хай вип’є з першоджерела мудрості, хай відчує подих легендарного Орфея, хай прислухається до божественної кіфари Аполлона. Бо сунеться звідусюд навала неуків-християн, диких, жорстоких фанатиків, і згасають вогні еллінських мудреців серед темної бурі, зародженої в палестинській пустелі. Треба запалювати нові вогнища, які перевершать силою й потужністю чадні багаття нової віри.

Сократес згоджується — хай Ісідор їде разом з дівчиною. Александрії потрібні освічені воїни, а Гіпатії буде надійний захист у далеких Афінах…

Не чують закохані тих міркувань. їм байдуже — де бути, що діяти. Аби разом. Аби чути подих одне одного, аби бачити мінливе сяйво єдиних очей.

Гіпатія торкає пальцями струни арфи: ніби Еол, граючись, пробігає в просторі і несе чаруючі звуки з будинку Теона до дрімотного моря. Дівчина заплющує очі, прислухається до чутливої мелодії, імпровізує слова таємничої пісні, яка народжується в глибині її серця, мов гук вічно незримої, вічно коханої матері-Геї.