Олесь Бердник - Лабіринт Мінотавра

— Заспокойся, дівчино. Бог смерті Яма пожалів тебе. Він одійшов і не скоро вернеться. Ти вільна і поїдеш зі мною до прекрасної Індії, в мою Аріаварту…

Сльози покотилися з очей Гіпатії, ридання стрясали її змучене тіло. Стара жінка пригортала її голову до висхлих грудей, жалісливо шепотіла:

— Поплач, поплач, бідненька! В сльозах виллєш горе і страх. Все мине… Все мине… Як минає життя… як проходять дощі над Аріавартою, щоб дати дорогу страшним суховіям… Поплач, поплач, ясноока чужинко… Приготуй душу свою до великої радості…

Похмурий Сінай.

Безводна пустеля, непривітні гори. Палючі дні, прохолодні ночі.

Тут шалено прокочуються смерчі над мертвими пісками, ніби сліди нечестивих ігрищ лютих демонів. Тут ховаються в крутих ущелинах розбійники і знедолені, зберігаючи свою нужденну волю від довгих, рук тиранів, правителів та префектів провінцій. Тут шукають шляху до бога тисячі християнських аскетів, поховавши себе навіки від світу та його принад в глибоких відлюдних печерах. їх принаджують сюди славетні місця, де прадавній суворий пророк гартував Ізраїля до вирішальної битви за землю заповітну, де м’яв і ліпив з дикого і хаотичного плем’я божих войовників, здатних пронести через тисячоліття грізну волю невмолимого Єгови. їм ще й досі ввижається грозова постать володаря світу, який серед блискавиць та грому опускається на гору Сінай, щоб ствердити Мойсееві свою прихильність а чи гнів. І коли понад горами шаленіють громовиці, самітники радісно прислухаються до урочистого відлуння, і молитви їхні тоді стають бадьорішими, і перед їхнім втомленим зором постають видіння ангелів та прадавніх святих, втішаючи їх та обіцяючи неземне блаженство за муки, що доводиться терпіти на землі.

В цій пустелі знайшли собі притулок і сини Гнозиса, супротивники ветхозавітного бога. Сюди прибув і еллін Ісідор, врятований гностиком Коліоном, послідовником славетного Валентина, відомого духовного учителя.

Кілька днів та ночей Ісідор спочивав, думав, блукав поміж непривітних скель, намагався віднайти сам в собі рівновагу для того, щоб жити, мислити, відчувати. Бо жити — то означає мати якусь мету і прямувати до неї. Для Ісідора все позаду було зруйновано, обезцінено, втрачено, отже дух вимагав нового розуміння і шляху. Перші розмови, що їх вів еллін з Коліоном в дорозі, заронили зерно надії в серце, але треба було зміцнити ті несміливі парості, відчути їхню життєвість, надійність, доцільність.

Сінайська пустеля, обрана самітниками для духовних подвигів, вельми відповідала тому, заради чого тисячі змучених шукачів істини прагнули сюди. Вона залишала людину на самоті з небом, вона відрубувала її від принад хаотичного світу і в сумних довколишніх краєвидах показувала марність земного буття. Нагромадження скель, бідні чагарі, майже повна відсутність життя, якщо не лічити пустельних змій чи самотніх орлів у далекому небі, — все це говорило подвижникові, що він перебуває не в рідному краю, а мандрує далекими шляхами чужини і повинен знайти жадану вітчизну неба за туманами і обманом ілюзорного життя.

На п’ятий день Ісідор зустрівся з синами Гнозиса. Окрім Коліона, довкола вечірнього вогнища, запаленого біля печери, зібралося ще кілька духовних братів. Два з них були молоді єгиптяни, не старші від Ісідора, інші — літні, досвідчені люди. Серед них еллін відзначив сивобородого велетня з прозорими очима, худого й мовчазного. Він дивився у веселе багаття, і погляд його спочивав на видиві нетутешнього світу. Коліон торкнувся його руки, і той кивнув. Неохоче розімкнувши вуста, зітхнув і, наче прокинувшись зі сну, звернувся до Ісідора:

— Наш юний брате, ти прибув до нас. Що бажаєш добути в цій пустелі?

— Випадок привів мене сюди чи воля богів, — тривожно відповів юнак, — але я відчув поклик душі — дізнатися правду про себе, про світ. Навіщо я, звідки й куди? Я мав батьківщину, батька, кохану, надії й мету. Я прагнув у майбутнє, бо гадав там знайти здійснення свого життя, завершення і плід. Я був сліпцем. Перша буря, граючись, зруйнувала мої дитячі уявлення. І я став жебраком; чого мені тепер просити і в кого? Брат Коліон врятував моє тіло. Хто врятує мою душу, мій розум від безнадії?

— Ти сам, — суворо відповів сивобородий.

— Як?

— Відповідь у людині. Ззовні нема нічого. Якщо ти чекаєш пояснень чи повчань збоку, — ти неминуче стаєш залежним від речей, молитов, богів, людей, учителів, вождів, священних текстів. Отже, ти потрапляєш у рабство — грубе чи ніжне, але все-таки в рабство. Я можу передати тобі свій досвід, порадити те чи інше, але не більше. Все, що скажу тобі я чи інший брат, візьми в серце, перепали на вогні сумління і муки і тоді прийми або відкинь. Істина — в тобі!