Олесь Бердник - Лабіринт Мінотавра

— Слухаю, — сказав голос. — Прийнято.

Пустеля попливла вниз, високі скелі розтанули в бузковій імлі, хащі дерев, хижі кущі з кривавими квітами — все щезло в безвісті. Потемніло небо, спалахнуло яскравими зорями. Марс видався тепер гігантською чашею, вкритою рудуватим туманом.

Ліна тримала хлопця за руку, дивилася йому в очі.

— Не віриться… Чи було це… чи ні?

— Мені теж не віриться.

— Які химерні світи, незбагненне життя. Але я не побоюся. Я знову хочу летіти. Тільки, може, пізніше, коли буде більше сили і вміння. А тепер — спати, спати…

— Мене теж хилить на сон, Ліночко. Я розбуджу тебе, як вернемось додому. Спи…

Славко незчувся, коли й заснув. Йому ввижалися крізь дрімоту рідні ліси, лілеї на болоті, чорні галки на весняній пахучій ріллі, суворе обличчя батька — коваля Трохима. Чувся веселий дзвін молотка, а потім чомусь — курликання журавлів. Десь зовсім поряд гомоніли знайомі люди, звучала докірлива мова баби Оришки, а потім війнуло теплим вітром з Дніпра. Гудуть серед трави тигристі джмелі, радісно заливається жайвір у небі, шепчуть про щось своє трави і квіти, бринить пустотливий потік. Хочеться кинутись у прохолодну ріку, покупатися. Ось зараз він розплющить очі, підхопиться на ноги, разом з Ліною кинеться бігом, бігом до берега…

Що таке? Де це вони?

Корабель вже не в космосі. Він стоїть на Землі. Та де саме? Чому за стінами такий дивний краєвид? Сріблисті плакучі дерева, прозоро-бузкові озера, на тім березі чудесні сферичні будівлі.

— Ліно, вставай! Ліно!

— Га? Що?

— Ми прилетіли…

— Додому? Ой, як здорово, Славку!

— Та яке там додому, — розгублено мовив Славко. — Глянь — довкола які чари. На Землі такого нема.

— Це-не-Земля, — пролунав металевий голос згори. — Ви-наказали-додому. Я-повернувся-додому. Це-планета-Ра. По-земному-Юпітер.

— Юпітер! — скрикнув Славко. — Оце так! Скоріше вийдемо назовні. Може, побачимо людей. А то з ним, — він кивнув угору, — не домовишся. Ми сказали — додому, а він одтарабанив нас хтозна-куди!

— Треба-точно-висловлювати-думки, — стримано відповів голос керівного робота. — Прошу-залиши-ти-корабель. Я-мушу-летіти-на-базу-перепрограмуватися-й-поповнити-енергію. Бажаю-успіху.

Шукачі захопили свої рюкзаки, несміливо вийшли із срібної чечевиці. Корабель одразу легко піднявся в повітря, поплив над їхніми головами, зник за смугою дерев.

Діти почали оглядати краєвид. Вони стояли серед великої галявини, зарослої блакитно-бузковою травою. Тут і там зірками розквітали вогнисті квіти, знову зникали, ніби ранкові роси переливалися райдугою проти сонця. Небо було якесь примарне, блідо-блакитне — густо-імлисте до обрію і ясніше в зеніті, а над головою мерехтів гігантський ніжно-рожевий диск Сонця.

— Щось не те, — дивуючись, прошепотів Славко.

— Що не те?

— Не може бути, щоб це Юпітер…

— Чому?

— Та згадай же, що ми читали про Юпітер? Тисячу кілометрів аміачно-метанової атмосфери, вихорі, урагани, тиск неймовірний. Температура — сотні градусів нижче нуля, тяжіння втричі більше, ніж у нас. А тут є кисень, бо ми ж ним дихаємо. Ще й яке запашне повітря, наче після грози! І тяжіння нормальне, легко ходити.

— Це правда, — кивнула дівчинка, спантеличено дивлячись в небо. — Бо й Сонце он яке велике! А Юпітер же далі від Марса. З нього Сонце повинне здаватися зовсім манюсіньким…

— Невже робот набрехав? — Славко розгублено почухав потилицю, на обличчі його позначався неспокій. — Не може бути! Машина не повинна брехати.

— Що ж діяти, Славку? До кого б нам звернутися?

— Пошукаємо людей… господарів планети, — сказав хлопець. — Вони скажуть, куди ми потрапили. Може, тут ми дізнаємось і про Планету Квітів.

— Згода, — зраділа Ліна. — Тільки дивися, щоб не сталося так, як на Марсі.

— Це ти дивися, — повчально сказав Славко. — Не хапайся за дерева та плоди, не перевіривши.

Вони завдали рюкзаки на плечі, рушили до озера. На березі біля невеликого човника поралася людина. Справжня людина! На ній було щось схоже на шорти блідо-зеленого кольору, а торс — оголений. Могутнє тіло незнайомця вилискувало райдужно під променями Сонця, воно було небачено гармонійне і прекрасне.

— Глянь, — прошепотіла дівчинка. — Людина…

— Угу, — зітхнув Славко. — Тільки гарніший за наших людей. Дивися, як він рухається. Наче гімнаст.

— Гукнемо його?

— Спробуємо.

Славко, трохи повагавшись, крикнув:

— Послухайте! Не знаю, чи ви розумієте мене. Ми — з іншої планети…