Олесь Бердник - Лабіринт Мінотавра

На світанку море викинуло його на скелі. Змучений, закривавлений, він виповз подалі від води, впав на купу мокрих водоростей і поринув у важкий сон.

Прийшов до тями Ісідор від гарячого променя сонця. Підвівши голову, побачив себе на скелястому березі. Довкола ширяли чайки та буревісники, з криком сідали на водорості, вибирали з них тріпотливих срібних рибок, викинутих бурею з моря.

Теплий вітер висушив лахміття юнака. Він поглянув на руки, на ноги: все тіло було в чорно-багрових ранах, певно, хвиля довго била його об каміння.

Ісідор звівся на ноги, скрикнув від нестерпного болю. Проповз на колінах трохи, розшукав серед викинутого плаву палицю. Підпираючись, рушив понад берегом.

Сонце почало хилитися до обрію, коли він наблизився до якогось селища. Його побачили від крайньої хатинки, щось закричала стара жінка, з дверей вийшов сивобородий чоловік і поспішив на поміч. Світ хитався перед Ісідором, млость застилала очі, але він дякував долі за рятунок: знав, що зможе жити, надіятись і шукати ту, без якої цілий світ здавався непотрібною примарою…

Три дні відпочивав Ісідор у гостинних рибалок, набирався сили, приходив до тями. Господар сказав йому, що буря прибила його до маленького острівця, який називався Латмос. Зовсім поруч пролягали морські шляхи до Аттіки, Італії і Азії. На заході лежав славетний острів Кріт, у ясну погоду він бовванів на обрії.

Юнак оповів рибалці та його дружині про своє горе, про втрату коханої, про бунт моряків на кілікійському кораблі. Дід слухав Ісідора, похмуро хитав головою.

— Це не вперше, не вперше, — бурмотів він. — Сьогодні пливе мирна купецька трієра, а завтра — це вже лиховісний пірат. їх багато в Егейському морі, у Великому Понті, тут безліч дрібних острівців, є де заховатись. Нема кому прибрати їх до рук… Еге, нема кому… Колись були вої — відважні, безстрашні… А тепер гризуться кесарі між собою, як шакали степові, шматують імперію на частки, божеволіють від жадоби влади… А розбійники та пірати й собі, дивлячись на теє беззаконня, уривають здобич, де можна… Не зневірюйся, юний чужинцю, може, боги збережуть твою кохану серед лихих людей. Чим зможу — допоможу тобі…

Четвертого дня дід вирушив до Кріту, маючи намір побувати в порту: продати в’ялену рибу і розпитати про піратську монорему. Повернувся він за чотири дні. Ісідор дивився на нього благально й пожадливо — чи дізнався що-небудь? Чи сяє хоч якийсь промінчик серед імли невідомості? Дід усміхався ще здалеку, видно було, що їздив він недарма…

В порту дізнався старий рибалка, що купецька монорема зупинилась тут на півдня. З неї ніхто не сходив, крім похмурого велета-кілікійця та озброєного до зубів помічника. Брали вони в порту лише прісну воду, переправляли човном на корабель. Попливла монорема на схід.

— Не інакше як в Антіохію або Тарс поплив розбійник, — сказав дід. — Там великі невільницькі ринки… там вони й хочуть продати твою дівчину…

Ісідор ледве стримував невимовну муку і жадобу помсти. Але кому, кому мстити? Де шукати слідів Гіпатії та її кривдників?

Після довгих роздумів старий рибалка порадив, як діяти. Він одвіз Ісідора до порту, допоміг влаштуватись матросом на велику трирему, що прямувала з вантажем тканин та оливкової олії до Тіру. З болем і вдячністю прощався юнак з гостинним дідом, називав його батьком і добрим морським богом. Рибалка мовчав, ніжно дивився на змучене обличчя юнака, і очі його під сивими кущиками брів блищали від непроханої сльози.

За тиждень Ісідор був уже в Тірі. Не взяв ніякої плати від господаря триреми, бо мав дещицю драхм, зашитих у туніці. Розпитував у порту про монорему, описував її вигляд, колір вітрил, ознаки пірата-кілікійця. Ніхто не бачив у Тірі такого корабля. І тоді хлопець рушив до Антіохії. Усілякими правдами й неправдами пробирався він прибережними шляхами, то приставав до невеликих груп християн, які несли від селища до селища, від міста до міста благу вість про настання царства небесного на землі, то знову йшов самотній. Натхненні проповідники бачили глибокий сум в очах вродливого юнака і намагалися торкнутися його душі словами втіхи і заспокоєння.

Він слухав їхні повчання втомлено й покірно, потім запитував гостро й відверто:

— Яке царство небесне? Де воно?

— Не шукай явних ознак царства, — усміхався ласкаво проповідник. — Воно в серці, воно в нас. Де ми — там і воно. Хто здобув у душі дорогоцінний небесний адамант — для того не існує горя, нещастя, нестатків, бо він має найбільше у світі багатство…