— Де ж вони?
— Може, цього разу прилетів сам робот?
— Сядьмо. Я втомилася.
— Сядьмо, — згодився хлопець. — Подумаємо, що далі робити.
Славко поміг Ліні зняти з плечей рюкзака, звільнився від свого вантажу. Потім вони обережно сіли в крісла, оббиті м’яким покриттям ніжно-салатового кольору.
В ту ж мить стіни корабля розтанули, щезли. Ліна зойкнула. Перед ними розкрився неосяжний космічний краєвид, безодня неба. Чорно-фіолетова прірва сяяла міріадами зірок. Вони не мерехтіли, як на Землі, а промінилися спокійним рівним світлом. Серед зірок видно було рожево-жовтаве кружало Сонця. Можна було дивитися на нього незахищеним оком — сяйво не сліпило зору. А внизу — під ногами — пливла півкуля Землі. Вона поволі віддалялася, оберталася, показуючи покриту смугастими хмарами поверхню.
— Ми полетіли! — жахнулася дівчинка.
— Бачу, — прошепотів хлопець пошерхлими від хвилювання і остраху вустами.
— Куди ж вона нас несе… ця штука?
— Не знаю!
— Я боюся! Я хочу сісти назад!
Ледве встигла Ліна промовити ці слова, як похитнувся космос, зірки, Земля почала блискавично наближатися. Корабель помчав назад, до планети.
Ось він пробив хмари, густі туманні пасма промайнули мимо, гострі піки гір готувалися проштрикнути мандрівників. Дівчинка з жахом схопилася за руку товариша, закричала одчайдушно:
— Ой, розіб’ємося!
Чоло хлопця зросилося потом. Він гарячково думав: що діяти? Адже тут мусить бути управління? Може, автоматичне?
Гори летіли навстріч. Зараз буде страшне! Славко напружив уяву, ніби намагався відштовхнути фатальний удар. Назад, назад, в космос! Подалі від планети! Ми не хочемо вмирати!
І знову захиталося все довкола. Гори почали зменшуватися. Корабель пробив пелену хмар. Вийшов у зоряний океан.
Хлопець полегшено зітхнув. Глянув на Ліну. Вона затулила долонями личко, тихенько схлипувала від нервового напруження. Він торкнувся пальцем її чола.
— Ліно… що з тобою?
— Ми ще… не розбилися? — прошепотіла вона.
Славко засміявся. Одвів долоні від обличчя.
— Раз запитуєш, то ми ще цілі. Ми знову серед зірок.
— А куди ця штука летить?
— Не знаю. Головне, що він послухав нас.
— Хто послухав? — здивувалася Ліна.
— Корабель. Ти захотіла — він помчав до Землі. Я наказав — він послухав моєї думки, рвонув назад, у космос. Здорово?
— А що ж тепер?
— Хай летить, куди сам знає. Він, напевне, прилетить на якусь базу, де є господарі…
— А Земля? Ми повернемося?
Славко промовчав. Потім глянув на подругу.
— Ми так довго шукали, Ліночко… Хай летить. Ти тільки подумай — ми в космосі! Машина, мабуть, розумна. Бач, тут є чим дихати. Вони, може, схожі на нас. Я вірю, що з нами нічого поганого не станеться. Ти не бійся, Ліночко.
— Я не боятимуся! — витерла Ліна заплакані очі. — То я одразу злякалася від несподіванки.
— Глянь, Ліночко, яка Земля манюпусінька! Цікаво, куди він прямує?
Рідна планета швидко зменшувалася, губилася в космосі, стала схожа на зеленкувату блискучу вишню. Таємно мерехтіли зорі у безмежжі, всміхалося Сонце серед темної безодні, ледве чутно гули десь незримі прилади корабля.
— Славку… мені здається, що ми летимо од Сонця…
— Еге… Мабуть, на Марс… або ще далі…
— А що, як до іншої зірки? — з острахом запитала вона.
— Навряд, — похитав головою хлопець. — Це дуже далеко. На такому малому кораблі туди не долетиш. А якщо й туди — не страшно. Там же люди? Не пропадемо…
Дівчинка замовкла. Замислилася. В очах її грало сяйво далеких світів. У серце входив спокій — дивний, незнаний ще спокій. А таємничий корабель сріблистою краплею пронизував простір, несучи двох земних дітей на шлях казки…
— Ліночко, ти чуєш мене?
— Чую…
— Якась планета попереду. Збільшується…
— Червона. А біля неї — зірочка…
— Не одна, а дві. Бачиш, бачиш?
— Бачу.
— Мабуть, це Марс. Їй-богу, Марс. А то — супутники. Фобос і Деймос!
Куля планети роздималася, закривала зірки. Чіткіше виділялися на глинистому тлі темно-сині пасма, ланцюжки плям, темні «моря».
— Що зробимо? — непевно запитала дівчинка. — Може, повернемо назад, у космос?
— Куди? Хай летить, як знає. У нього програма. Рано чи пізно він прибуде до своїх господарів.
Ліна лягла в крісло, затулила очі долонями. Славко теж дивився собі під ноги, хвилювався. Чому корабель приніс їх сюди? Невже на Марсі живуть мислячі істоти?
Минуло небагато часу. Чи, може, багато? Неможливо визначити його протяжність. Вуха немовби заклало ватою. Зникли всі звуки. Безмовність. Чекання. Нескінченне чекання…
Читать дальше