Вона відкоркував пляшку вина, сповнила два келихи і перенесла їх на стіл. А потім подала сніданок.
Спробувавши кілька шматочків, вона зупинилася, не донісши вилку до рота і втупилася в простір.
— Хто б міг подумати, що цей сучий син залишить потомство? — зауважила вона.
— Фіона, я думаю, — відгукнувся я. — У ніч перед похороном Каїна вона запитала, чи немає у мене фотографії Люка. Коли я показав їй знімок, то міг сміливо стверджувати, що її щось турбує, але що саме — вона не сказала.
— А на наступний день вони з Блейзом зникли, — продовжила мою думку Флора. — Так, тепер, коли я думаю про це, він дійсно виглядає трохи схожим на Бранда, коли той був ще дуже молодий. Боже, як давно це було. Люк здається більш рослим і важчим, але схожість є.
Вона повернулася до сніданку.
— Приготовлено, до речі, дуже смачно, — похвалив я.
— О, дякую, — потім вона зітхнула. — Це означає, що якщо я хочу почути всю історію цілком, то мені доведеться почекати, поки ти не закінчиш їсти.
Я кивнув, так як відповідати з повним ротом не міг. Нехай падають імперії. Я зголоднів.
Прийнявши душ, привівши в порядок нігті і волосся і одягнувши вивуджену з відображення одежу, я отримав в довідковій номер і подзвонив єдиній особі на прізвище Девлін, записаної в районі проживання Білла Рота. Відповів жіночий голос, що не володів шуканим тембром, хоча я все таки впізнав його.
— Мег? Мег Девлін? — Волав я.
— Так, — пролунало у відповідь. — Хто це?
— Мерль Корі.
— Хто?
— Мерль Корі. Ми недавно провели разом цікавий вечір…
— Вибачте, — перебила вона. — Мабуть, сталася якась помилка.
— Якщо ти не можеш зараз безперешкодно говорити, я подзвоню пізніше, коли зможеш. Або ти подзвони мені.
— Я вас не знаю, — вона повісила трубку.
Я тупо втупився на телефон. Якщо при розмові був присутній її чоловік, то, треба думати, вона повинна була повести себе трохи ухильно, показавши хоч якось що знає мене і поговорить в інший раз. Зв'язок з Рендомом я ще не встановлював, бо відчував, що він відразу ж викличе мене в Амбер, а мені хотілося спочатку поговорити з Мег. На візит до неї я, звичайно, не міг приділити часу. Тому я спробував єдиний хід, який прийшов мені в голову. Я знову зідзвонився з довідковою і дізнався номер найближчих сусідів Білла, Хансенів.
Мені відповіли після третього гудка — жіночий голос, який, можливо, належав місіс Хансен. У минулому я зустрічався з нею, причому під час зовсім недавнього мого візиту в ті краї.
— Місіс Хансен, — почав я. — Це говорить Мерль Корі.
— Ах, Мерль… Ти ж зовсім недавно був тут, чи не так?
— Так. Правда я не зміг надовго затриматися. Але, врешті-решт, таки зустрівся з Джорджем. Кілька разів довго розмовляв з ним… Мені б і зараз хотілося з ним перекинутися парою слів, якщо він недалеко.
Перш, ніж вона відповіла, мовчання затягнулося на кілька зайвих секунд.
— Джордж… Джордж зараз у лікарні, Мерль. Ти можеш передати йому через мене?..
— О, це не терміново, — заспокоїв я її. — А що трапилося з Джорджем?
— Так, взагалі-то нічого страшного. Він навідується іноді до лікаря, і сьогодні у нього день обстеження і процедур. Минулого місяця у нього сталося свого роду розлад. Амнезія тривала пару днів, і лікарі, здається, не можуть докопатися, чим вона викликана.
— Сумна звістка.
— Однак, рентген не показав ніяких пошкоджень — він не вдарявся головою або ще чим-небудь. І тепер з ним, здається, все гаразд. Лікарі кажуть, що він, ймовірно, скоро буде цілком здоровий. Але вони хочуть ще трохи поспостерігати за ним. От і все, — раптово, немов осінена натхненням, вона запитала: — А як він взагалі здався тобі, коли ти розмовляв з ним?
Я передбачав це питання, тому не вагаючись відповів:
— Коли ми з ним балакали, він здавався цілком здоровим, — відповів я. — Але, звичайно ж, я не знав його раніше, і тому мені важко судити, яка норма його поведінки.
— Розумію, що ти маєш на увазі, — мовила вона. — Ти хочеш, щоб він подзвонив тобі, коли повернеться?
— Ні. Я збираюся їхати, — сказав я. — І не впевнений, що скоро повернуся. Можливо що нічого, загалом і немає. Можливо я подзвоню ще раз.
— Тоді добре. Я скажу йому, що ти дзвонив.
— Спасибі. До побачення.
Цього я майже і очікував. Після Мег. Поведінка Джорджа під кінець нашої останньої зустрічі була досить дивною. Турбувало мене те, що він, здається, знав, хто я такий насправді, а також знав про Амбер, і навіть хотів піти за нами через Карту. Враження складалося таке, ніби він і Маг піддавалися якомусь дивним гіпнозу.
Читать дальше