Валентин Чемерис - Білий король детективу

— Нічого, ще зійдемо за перший уцінений сорт.

Погасивши світло, Джо вийшов на веранду (двері за ним зачинилися автоматично) і якусь мить стояв, вслухаючись у тишу. В такі вечори, самотні, темні та прохолодні, він відпочивав душею. Навіть тоді, коли знав, що на нього може чатувати небезпека. А сьогодні його чекав якийсь патріархальний привид, і Джо почував себе безжурним хлопчиськом. Хоча інтуїція підказувала, що за тим привидом може ховатися не така вже й безневинна історія. Але думати про те не хотілося, всьому свій час.

Джо жив у найвіддаленішому районі — Дванадцятому, куди міський шум-гам не долітав. Дачне місце… За спокій і любив його детектив, тому й оселився саме тут, а не деінде… Пахли матіоли — улюблені квіти, лиш де-не-де блимали ліхтарі, і — ані душі не видно. Та й хто вийде з кімнати, коли зараз демонструється двадцять п’ята (чи двадцять шоста, Джо точно не пам’ятав) серія безконечного детективного серіалу і все населення Дванадцятого району сидить зараз біля телестін, що вже давно замінили колишні ящики-телевізори з маленькими екранами. Детективний серіал Джо не дивився. Як професіонал, він просто терпіти не міг фільмів про свою роботу. “Дилетантщина і суцільна фальш, — відмахувався, коли мова заходила про розважально-пригодницькі фільми. — Та й що ті ділки від кіно тямлять у нашій роботі? Аби примусити всю країну сидіти біля телестін — чого тільки не навигадують!..” Гірше було, що після кожної демонстрації фільмів жахів чи й просто детективних, у яких смакувалися найвигадливіші вбивства й насильства, у Місті різко зростала кількість злочинів. Точно таких, які показувала стрічка.

Отак розмірковуючи про кінозло, Джо заклав руки за спину і походжав хідником сюди й туди. Вулиці перед ним не було, а там, де вона мала бути, зеленіли галяви, чергуючись із куртинами квітів, кущами чи купами декоративного каміння. Звідколи наземний транспорт (і, зокрема, індивідуальний, піднявся в небо, звідколи легкі зручні птахольоти — надійні й дешеві — замінили смердючі автомобілі, зникла асфальтова броня доріг та вулиць. Та, власне, зникли за непотрібністю й самі дороги в прямому значенні цього слова, а вулиці лишилися тільки в центрі Міста, для пішоходів. У приміських дачних районах їх замінили хідники обіч будинків.

Над сусідніми віллами безгучним кажаном мигнув птахоліт, на мить блиснувши металом в світлі ліхтаря, і завис над Джо. З освітленої кабіни, на якій яскраво горіли літери “КС”, визирав Х’ю. Птахоліт (серія “Стриж”) був маленький, двомісний, такі затишні, легкі, безпечні в кермуванні літальні машини дуже полюбляв Джо. Металевий птах опустився біля детектива, висунув три тонкі пружинисті ноги й безшумно став на них. Кабіна відчинилася, з неї висунувся трап. Джо піднявся в птахоліт, Х’ю зачинив за ним двері кабіни, “Стриж” підстрибнув, втягнув у себе ноги і, роблячи півколо, почав набирати висоту. З боків у нього висунулись невеликі крила, політ став плавним і майже нечутним.

— Мені сьогодні негадано випало щастя — виявився вільний вечір, — озвався Х’ю, коли машина вже лягла на потрібний курс і управління взяв на себе автопілот. — Начальство терміново вилетіло в столицю, а друге начальство, домашнє, гостює в матері. Там і заночує. Тож я вирішив відікласти все до диявола і…

— …і, скориставшись відсутністю дружини, майнути до звабливого привида, чи не так? — Джо радів, що проведе вечір з приятелем. — Тим більше, якщо вірити місіс Джексон, привид таки з біса гарненький. Але остерігайся, щоб бідолаха Майкл, бува, не приревнував тебе.

— А що таке… ревнощі? — здивувався Х’ю. — Зізнаюсь, я вже давно не заглядав до словника маловживаних слів.

— Слово “ревнощі” не стало маловживаним навіть у наш час. Ну, а що воно означає, то це… м-м… сумнів у вірності, коханні, підозра у подружній зраді, — почав пригадувати Джо. — Ревнувати, як тлумачать словники (пошлюсь на них, бо особисто на практиці я ще не випробував, що таке ревність), так ось, ревнувати — це значить вважати кого-небудь суперником у коханні. От Майкл і сприйме тебе за свого суперника. Або твоя дружина сприйме цей візит за зраду подружньої вірності, містере інспектор.

— Дякую. Просвітив. Тільки я, здається, байдужий моїй дружині. Не ревнує і не ревнувала мене ніколи.

Агатові, наче вкриті легким туманцем, очі детектива іронічно блиснули на Кларнеса і сховалися у вузькі щілини.

“Стриж” зробив крутий віраж і пішов на зниження.

Внизу пропливали будівлі Сьомого району. Джо хоч і бував тут не раз, та все ж із цікавістю дивився вниз, де темніли дахи й кущі та матово блищала вода в промінні місяця, що вже зійшов над горами. Сьомий район був чи не найоригінальнішим приміським районом — негусто заселеним, з острівцями незайманої природи. Мешкали тут здебільшого художники, артисти, музиканти, скульптори, викладачі коледжів, інженери, менеджери середньої ланки, невисокі урядові службовці тощо. І вілли тут були різні — двох однакових не побачиш, часом аж надто химерні й оригінальні. Кожен будував на свій смак, силкуючись не бути схожим на сусіда, а то й перевершити його фантазією або дивацтвом. Тому кожна вілла мала свою персональну назву (теж, як правило, дивакувату й химерну, щоб ошелешити сусіда чи гостя). Одно— й двоповерхові вілли здіймалися у вигляді сторожових веж, звичайних сільських хат, хиж, куренів, індійських вігвамів, ескімоських іглу, арабських шатрів, найрізноманітніших юрт, а то й геометричних фігур — квадратів, прямокутників, кубів, овалів тощо; космічних кораблів, ракет, супутників, а також гігантських птахів, тварин. Траплялися й ні на що не схожі — нагромадження бозна-чого, і невідомо було, як там, усередині, можна жити й відпочивати.