Г. Фальберг - Злочинця викривають зорі

— Гаразд. Але розповісти лишилося небагато. У Тербовена був власний план, за яким розшукували й відкопували будівлі. Роботи посувалися вперед помалу, але професор, здавалося, був цілком задоволений з наслідків. І раптом сталося нещастя. Тербовен, що мав звичку ходити на розвідку руїн без супутників, одного дня не повернувся. Нево одразу ж організував розшуки, але вони виявилися марними. Професор наче крізь землю провалився. Не можна було знайти ні найменшого сліду. Через два місяці після цієї події його асистент подався назад до узбережжя. Без жодних перешкод він досягнув бухти. Зворотна путь ішла знову ж через Веракрус. Пізніше мексіканська адміністрація відновила розшуки, вжила всіх заходів, щоб хоч трохи вияснити цю таємничу історію. Але й заходи губернатора успіху не мали. В умовах одвічного лісу та клімату тих місць дальші розшуки здавалися безглуздям. Вважали, що професор Тербовен загинув. Нево повернувся сюди і продовжив роботу професора. Хоча пані Тербовен не вірила, що чоловік її справді помер, докторові Нево пощастило умовити її продати йому лабораторію.

— Але ж будинок ще належить пані Тербовен, — перебив Роньяра Бергер.

— Ні, вона продала й будинок.

— Трагічний кінець експедиції викликав певні фінансові труднощі, і пані Тербовен змушена була погодитися на цей продаж.

— А що сталося з винаходом професора? — поцікавився Бергер.

— Він перейшов до Нево, який продовжує вдосконалювати його.

— А хіба син не міг розробляти далі батьківський винахід? — запитав редактор. — Адже патент, певно, має величезну вартість!

— Петер Тербовен казав мені, що завершує свої власні роботи. Нево, як колишній асистент його батька, має право на свою частку в патенті, до того ж він один був у курсі всіх технічних даних винаходу. А нестача грошей, про яку я вже говорив, штовхала й Петера на те, щоб усе спродати Нево. — Гофстраат зробив паузу. — Петер Тербовен хоче після закінчення своїх робіт, можливо, уже в найближчі місяці поїхати до Мексіки на розшуки батька. Він вважає, що Нево тоді не все зробив, щоб знайти професора, і сподівається сам розгадати цю таємницю. Якби він прийшов був сьогодні, то розказав би все набагато краще й докладніше.

Гофстраат замовк. Він замислено повернувся до великого годинника, що рівномірно й глухо цокав у кімнаті.

— А час дуже пізній… — сказав він серед тиші, ні до кого, власне, не звертаючись. — Не думаю, що Петер ще прийде.

Всі мимоволі прислухалися, як за вікном лютувала буря і шуміли дерева в парку. Роньяр підвівся, Бергер, здавалося, теж вирішив іти додому, коли раптом задзвонив телефон. Усі троє швидко перезирнулися. Гофстраат узяв трубку. Бергер і Роньяр уважно стежили за ним. Нарешті адвокат поклав трубку.

— Говорив Петер Тербовен з автомата. Він має нові відомості, які зовсім в іншому світлі подають справу його батька. Більш нічого не сказав. Попросив вибачити йому, що не прийде.

— Отже, ви Клаас Стеен! — упевнився ще раз незнайомець, причинивши низенькі двері.

— Так, це я! А ви, мабуть, принесли мені гроші?

Незнайомий різко спинився посеред кімнати. Це запитання так його вразило, що він нічого не міг відповісти. Секунду він пильно вдивлявся у кремезну постать матроса. Стеен виплюнув тютюнову жвачку і похмуро пробурчав:

— Він же хотів прислати жінку.

Незнайомий намагався не викликати своєю поведінкою жодної підозри, бо ж тільки так можна було про щось дізнатися. Він невпевнено пробурмотів:

— Так, так… Але, бачте, інакше зробити не можна було. Скільки ви мали одержати?

— П'ятсот доларів! А ви, мабуть, хочете поторгуватися?

Сказавши це зухвалим тоном, матрос став перед незнайомим у задерикуватій позі.

Погляди обох зустрілись. Якось нерішуче гість занурив руку до кишені пальта і витяг звідти зібганого папірця. Мовчки він подав його Стеену, в той же час уважно стежачи за ним. Стеен узяв записку, кинув на неї швидкий погляд і поклав її з байдужим виразом обличчя на стіл. Це був розрахунок на боцмана Клааса Стеена, зроблений конторою пароплавства «Ред Стар Лайн» в Антверпені.

Здавалося, ніби Стеен чекав чогось подібного. Його червоне обличчя лишилося незворушним, і він нетерпляче промимрив:

— Ну, а як же з грішми?

Гість подавав йому папірець лівою рукою; в той же час його права рука ковзнула до кишені пальта і лишилась там. Він повільно відступив на кілька кроків назад.

— Ви помиляєтесь, грошей я вам не приніс. — І, з притиском вимовляючи кожне слово, загрозливо додав: — І мене не посилали сюди для того, щоб заплатити за ваше мовчання!