Володимир Єшкілєв - Шлях Богомола. Імператор повені

Пек Блудень також закрився від двічі народженого. Той не дивувався. Вдача божка передбачала й не такі примхи. Зрештою, сім обіцяних мирних літ минули. Та й боги чорних плащоносців могли бути могутнішими за Пека. Могли змусити його мовчати.

Єдиний свідок жахливої бійні, що вижив, не зміг повідати про чорних нічого корисного. Досвідчені воїни племені, які обстежили нещасливий берег, також не додали старійшинам і Волхові розуміння. Всі зійшлись на тому, що творяться дивні діла. Нірад з облавою натрапили на ворога випадково. Плащоносці прийшли здалеку, на місцеві городища та засіки не нападали, бою не шукали, хитро уникали вартових і розвідників. Застави їх не зустріли, сліди загубились. Мета їхнього походу залишалась невідомою.

Старійшини довго радились і вирішили, що чорні лише пройшли через лісовий край, прямуючи кудись далі. Волх із цим не погодився, але змовчав, коли Дорош прийшов на капище і повідомив йому висновки ради.

Невтішний Нірадів батько довго сидів у божниці під суворими поглядами ідолів. Усе питав у Волха, чи щасливо злучився дух сина з тими преславними куничами, що відійшли на Хорсові угіддя. Пекич його заспокоював, хоча й не мав у тому певності. Після трьох ганебних спроб пройти сірий туман він уже ні в чому не мав певності.

– Чому всіх вбитих знайшли, й лише наш рід не годен вчинити належної тризни по Нірадові? – бив себе по колінах Дорош. – Чому так, Волоше?

– Твій Нірад уже залишив своє тіло, як метелик залишає пусту оболонку. Дух його вільний й не потребує опіки над мертвою плоттю. Праматір Куна потурбується про родовича.

– Чому ж лише його тіло зникло?

– Такою є воля богів.

– Воля богів… – Дорош хитав головою, немилосердно жужмив боярський ковпак, трусив випускними рукавами, гаптованими золотими сваргами. Не хотів він вертатись до своїх ближніх з такою бадильною відповіддю, не хотів. Що він скаже жінкам дому свого і молодшим синам? Що богам Нірадове тіло потрібніше?

– Незбагненна та воля й примхлива, – не піднімаючи очей на Дороша, тлумачив Пекич. – Те, що нам здається згіршенням, насправді може нас вивільняти від зайвих пут і присяг Серединного світу.

– Яких ще присяг? – не розумів старійшина.

– Тих, що прив’язують нас до минущого.

– Хіба мій Нірад на таке присягав?

– Усі ми присягаємо на таке, якщо хоч раз вклякаємо при вівтарях і требовищах. Якщо визнаємо вищість богів.

Дорош і далі не розумів. Дратувався, що не міг впіймати Волшого погляду, прочитати в очах невисловлене. Не знаходив місця рукам своїм, котрі нищили оксамит, лисячу оторочку й кунячий підбій ковпака.

– А все ж таки, – косував він на дубову Хорсову подобу, що стояла при вратах божниці, – правильно ми вчинили із тими дівками чи ні? Прийняв Заступник жертви?

– Хорс Охоронець радий, – запевнив його Волх, дивлячись на вечірнє сонце, що стояло над західним менгіром капища. Воно було червоно-зловісним, навпіл перекресленим тонкою хмаркою і фарбувало обрій у криваві відтінки.

– Щось ти не договорюєш, – зітхнув Дорош. – А я бачив сон. Нірад мій цієї ночі прийшов до мене з лицем почорнілим і плакав гірко.

– За незнайденою плоттю своєю плакав?

– Про те не згадував. Казав, що погано йому там, що куничі зла наробили і боги тепер не з нами.

– Я відмолю. Й богів умилостивлю.

– А може, офірувати богам Білку, що була Ніраду наложницею? Вона хоча й з чужинок, але молода і солодка тілом…

– Думай, про що кажеш, – нахмарився Пекич. – Людей за людей не жертвують.

– А якщо я принесу Хорсові сім білих кіз?

– Трьох достатньо.

– Трьох за челядника дають. За воєводича більше треба.

– Не треба.

– А якщо Охоронець образиться? Скаже, що відкуповую сина як безрідного драня?

– Хто тут Волх? Я чи ти? – Пекич повільно підвівся й твердо оперся на посох. Дорошеві здалось, що божниця раптово змаліла, що турячі черепи на її стінах оточили жерця тісним рогатим колом. Що у тих черепах замешкало темно-пурпурове світіння.

– Не гнівайся, Волше, – підвівся і невтішний батько. – Хочу, щоби все було за правдивим поконом. За заповітами предків.

– Усе так і буде, боярине. Приведеш перед сходом сонця трьох білих кіз до могитичів. Але мають бути істинно білими, без жодної плями, – жрець зробив паузу. – А ще скажи князеві, щоби відіслав до західної застави кмітливих воїв. У Темній діброві треба подвоїти варту.

– Про щось провідав?

– Неспокійно мені. Убачаю недобрі знамення.

– Скажу, – скупо кивнув Дорош, вийшов за поріг божниці, одягнув і розправив на лисині зібганого ковпака. Зблиснув на вечірньому промені вишитий стеклярусом знак Матері Куни.