Яна Дубинянская - Листи до полковника

– Зрештою, їй сорок. Не щодня таке.

Тиша під східцями стала щільною, ніби клуби солодкуватого диму.

Бейсик відверто кайфував.

– Якщо я правильно оцінюю ситуацію, – нарешті спромігся він, торкнувшись дамської сигарети за лапатим вухом, – серед нас є дуж-же малоінформовані особистості. Кажу ще раз для цих деяких: як стало відомо вчора після обіду…

– Шухер, – повідомив Лисий.

– Сідайте, пані Роверта.

– Анчарова, – автоматично виправила вона.

– Так, звичайно, – без посмішки погодився співробітник, зазирнувши в папери. – Анчарова Єва Миколаївна. Сідайте.

Він був у цивільному. Втім, він і справді був цивільним: невійськовий характер деяких спецслужб – одне із досягнень демократії. Сірий костюм із жовтою краваткою, не екзотичною, а просто недоладною, і невиразне кабінетне обличчя. Ева не могла пригадати, чи з цим чоловіком вона розмовляла минулого разу – чи з іншим, подібним?

– Вас запросили, щоб поставити кілька запитань. Але спочатку прийміть наші співчуття, Єво Миколаївно.

Вона прийняла, опустивши повіки. Цього достатньо. Далі.

На столі перед цивілом, крім комп’ютера, телефона й розкиданих стосів паперу, стояла тезелітова фігурка дракона із серії «На пам’ять про Зріз» і фотографія в рамці з того ж матеріалу, розвернута так, що не роздивитися, хто на ній зображений – а цікаво. Цікаво Еві було й минулого разу, і дракона вона запам’ятала: отже, стіл той самий. Але, можливо, співробітники сидять за ним по черзі?

– Крім того, я від імені нашої установи хочу вибачитися перед вами, – мовив він, й Ева підвела голову. – За допущений витік інформації. Повірте, ми цього не хотіли, Єво Миколаївно.

Звичайно, вона не збиралася нічого доводити, протестувати, йти на конфлікт. Хотіла знову прикрити очі: кажіть далі й пошвидше. Іронічний сміх вирвався сам собою, безгучний, як грамотна підказка з першої парти, майже без поруху губ. Але цивіл, очевидно, свого часу геть не блискуче навчався в школі.

– Ми не хотіли, – з притиском мовив він. – Може, кави?

Ева відмовилася. Теж безгучно, коли вже до нього так добре доходить.

– А я, з вашого дозволу… Олю!.. До речі, я б рекомендував, кава тут добра. А розмова в нас буде довгою. Й відповідальною.

– Переконали, – вона посміхнулася вже відверто глузливо. – З вершками.

– Дві кави з вершками, Олю. І прослідкуй, щоб нас не турбували.

Він завмовк, втупившись кабінетним обличчям у комп’ютер: технічна пауза для секретарки. Ева ледь стрималася, щоб нервово не засоватися на стільці. Як це все неприємно, тривожно й невчасно. Сьогодні начебто мали дати дозвіл на кремацію, його треба завізувати в трьох місцях, розкиданих по місту, й устигнути до шостої. З цим допитом вона хотіла відстрілятися, як завжди, щонайбільш за півгодини; наївна. «Довга й відповідальна розмова. Не турбувати».

Якого біса вони хочуть від неї – саме тепер?!

– У вас виникли труднощі з похованням?

Вона здригнулася. Виявляється, каву вже принесли – коли?.. мабуть, це ознака професіоналізму секретарки, – і, судячи з запаху, справді гарну. Ева простягла руку по горнятко, випадково торкнувшись драконового крила; тезеліт відповів теплою пульсуючою хвилею. Не підробка.

– Та ні, дякую. Все гаразд.

– Виникнуть.

Ева знизала плечима. Щоб це швидше минулося, всі репліки й звинувачення, а також мимовільний сміх краще тримати при собі. Все одно вже нічого не можна змінити. Хто там у нього в рамці – кохана жінка?.. ні, швидше за все, щаслива сім’я. Такі відразу заводять зразково-показову родину. Оминаючи етап кохання.

– Прочитайте, – цивіл простягнув їй ксерокопію газетної статті. Бруднувату, з чорною плямою замість фотографії.

– Дякую, я не читаю газет.

– Я наполягаю, Єво Миколаївно.

Вона поставила горнятко на стіл, взяла аркуш до рук. Прочитала вголос, без виразу:

– «Ліва організація «Рівність» протестує проти поховання на нашій землі кривавого тирана Ніколаса Роверти, відомого також як Ліловий полковник. «Рівність» обурена тим фактом, що полковник Роверта не був за життя виданий уряду держави, яка натерпілася стільки горя за часів його диктаторства. Активісти заявляють про свої наміри пікетувати поховальну церемонію…» Дурниці якісь, – вона склала аркуш удвоє. Тоді вчетверо. – Наскільки мені відомо, ця «Рівність» – збіговисько міських божевільних. До того ж ніякої церемонії не буде. Нема чого пікетувати.

Цивіл похитав головою:

– Згоден, це дрібниці. Але дрібниці дуже неприємні. Боюся, ви не зможете нормально поховати батька й не будете впевнені, що ніхто не потривожить його могилу. А школа? Ви ж іще не ходили на роботу відтоді, як…