Яна Дубинянская - Листи до полковника

– Марь-Іванно! – гукнув під руку якийсь ідіот; вона зіпсувала кадр і сердито обернулася. – Вітьок швейцарську бленду продає. Тобі не треба? Недорого.

– А пішов ти! – повідомила вона.

Панянки рушили нескінченним потоком; кожній дозволялося зайняти перед камерою чотири звабливі пози, одна з яких усе одно йшла котові під хвіст, оскільки треба було зняти портрет. Хотілося палити. Хотілося наклацати портретну галерею цих дуреп такими, які вони є насправді: наприклад, з риб’ячими фізіономіями, увіткнутими в люстерка перед виходом на подіум. А тоді послати усіх на фіг.

Ага. І перебиватися випадковими гонорарами, на тлі яких дурна Толікова інтернет-контора – найстабільніше джерело прибутку. Поки грант не скінчиться.

– Перерва! – голосно крикнув хтось невидимий.

Панянка, чия черга крутитися перед фотографом як раз надійшла, видала тихе виття, стрясаючи кулачками з кривавими нігтями великих пальців назовні. Так тобі й треба: Марічка не втрималася й сфотографувала. А що, класний кадр, покажемо Толіку. Він поставить. І соплі розвісить від захвату.

– Ні, Марічко, справді, – спритно підскочив ідіот. – Бленда – супер! В «Об’єктиві» така знаєш на скільки тягне?

Вона спромоглася на нього глянути і начебто впізнала: кілька разів зустрічалися на зіркових тусовках і пресухах. Здається, він з якогось ілюстрованого журналу… дивно, адже там непогано платять. Мабуть, погнали.

– Чого ж собі не взяв? – поцікавилась вона.

Він вишкірився, поплескавши квадратову торбу на ремінці:

– Собі я нещодавно крутішу взяв. Добре, ти думай, Махо, я Вітькові скажу, щоб трохи притримав. Пішли курнемо.

– Пішли.

На східцях біля Будинку культури скупчилися нові претендентки. Дві третини з них нервово палили; здалеку, мабуть, здавалося, що БК оточили зусебіч та підпалили. Хто б міг подумати, що в місті мешкає така хмара німфеток старшого шкільного віку? Про перерву, мабуть, знали не всі: задні ряди вперто тиснули на вхід, не припиняючи палити. У плече однієї з акселераток Марічка ткнулася носом; не звернула б уваги, якби довга сигарета школярки не увіп’ялася їй у бік і, здається, пропалила джинси! Найбільше западло, що всі відповідні матюки отримали зовсім сторонні дівчата, які перли слідом. А ну їх в баню.

Вони з журнальним фотографом прилаштувалися під деревом ліворуч од виходу. Припалили.

– От коза, – остаточно вичерпала лексикон Марічка. Оглянула джинси: виявляється, сигарета кози не пропалила їх, а навпаки, потрапила в один з махрових розрізів на нозі. Тому й вийшло так відчутно. Ну гаразд, впіймаю я тебе на зйомках!.. якщо пощастить її впізнати, звичайно.

– Як воно тобі? – поцікавився фотограф.

– Що саме? – вона намагалася згадати його ім’я. Наче щось просте, без понтів: чи то Микола, чи то Василь. А може, вона ніколи й не знала його, себто імені.

Він зобразив сигаретою у повітрі невиразну вісімку:

– Усе це збіговисько?

– Не знаю. Ще не визначилася. Бабки добрі, а так… Ніколи раніше не працювала на реаліті-шоу.

До речі, цікаво: його вже запросили на проект чи пробують, як її? А раптом вони – конкуренти, що претендують на одне й те саме місце, точнісінько, як ці зграї пубертатних дівчаток?.. Отже, нема чого розпатякувати. Ще ляпне комусь, ніби в неї нема досвіду роботи, – грошенята й справді непогані. Є через що інтригувати, окрім звичайного спортивного інтересу.

– І скільки вона коштує, ота бленда?

Василь чи Микола назвав суму – матінко! – і Марічка, оком не зморгнувши, із розумінням покивала:

– Поміркую. Я ще об’єктив-призму розшукую. Не знаєш, може, хтось продає?

Хай не думає, що їй аж так потрібні гроші. Це для початку.

Натовп німфеток на східцях помітно зменшився, частково зникнувши у будівлі. Чорт його зна, напевно, перерва вже скінчилася. А може, просто штурмували вхід, а тепер тупо тиснуться у вестибулі. Коли стоїш надворі, завжди здається, ніби пропускаєш найважливіше.

– Я попитаю, – Микола-Василь смаковито затягнувся; примружився, дивлячись на неї. – Марусю! Стій на місці. В об’єктив не дивися.

Націлився в неї величезним «Ніконом» і зробив підряд кілька кадрів. Естет, блін. Сама вона ніколи не знімала нічого такого, що заздалегідь не можна було б нікуди прилаштувати, хоча б до Толіка; ну хіба за часів туманної фотоюності з «Зенітом». Чи все-таки пошукати себе потім на сторінках глянсових журналів?

– Світло – супер, – пояснив він. – Ну що, Махо, пішли зірченят клацати?

– Пішли, – вона щиглем відправила недопалок під чиїсь високі підбори. Не поцілила.