Генерал сер Річард Ширрефф - Війна з Росією

Він відчув захват від усвідомлення, що вижив, і радість від приземлення ще до того, як земля кинулася йому назустріч. Те приземлення з глухим стуком, здалося, вибило з нього весь дух. Напевне, знепритомнів на мить, бо наступне, що побачив, — це блакитне небо над собою і людей (угледів їх боковим зором), що бігли до нього з маленького села неподалік.

Бертінетті ще трохи полежав нерухомо, намагаючись зібратися з думками. Потім розстібнув пасок безпеки і підвівся на ноги. Переконався, що може стояти і ходити, та розправив плечі. З ним ніби все було гаразд. Це добре, бо означало, що знову зможе керувати винищувачем F-16.

Він зняв шолом, роззирнувся навколо і глибоко вдихнув. Хоча й обдурив смерть, але був дуже розлюченим. О Боже, яким же розлюченим він був!

— Ні, Володимире Володимировичу, американський пілот приземлився в Україні. Його збили в межах її повітряного простору. Як і того пілота, що загинув.

Комаров стояв перед столом глави держави. Він відпрацьовував техніку дзюдо в особистому тренажерному залі президента, коли його раптово викликали. Телебачення Росії, згідно з інструкціями, повідомляло, що збили російський літак, але спершу він устиг знищити два американські літаки, які напали на нього першими.

Комаров швидко одягнув костюм і поквапився до оперативного центру Кремля. Там він отримав інструкції від старшого генерала Військово-повітряних сил Росії і тепер доповідав президентові.

— От дідько! — невдоволено вигукнув президент. — Не зважай. Цього досить. Ми всім кажемо, що американці перші відкрили вогонь по наших пілотах. На щастя, уламки «Сухого» впали на нашій території. Тож, виходить, його і підбили в російському повітряному просторі. Наші друзі кажуть, що це не тільки неприхована агресія з боку Америки, але й взагалі — ледь не атака НАТО на Росію. А ми лише реагуємо у відповідь, захищаючи себе. Єдиний вихід — це війна. А тепер зв’яжись телефоном із Меркуловим. Негайно.

— Він уже чекає, Володимире Володимировичу. — Комаров завбачливо попередив директора ФСБ, щоб той був напоготові.

Меркулов, оперативник КДБ і давній соратник президента, був надто підступним звіром, щоб його зненацька міг застати телефонний дзвінок. Він потайки поглядом хижака визирав зі свого лігва — безжалісний і смертельно небезпечний. Дочекавшись дзвінка, Меркулов був готовий розмовляти з президентом і виконувати його накази.

— Лаврентію Павловичу, настав ваш час — час повернути наших товаришів, етнічних росіян Прибалтики. Повернути туди, де їм місце, — у Росію. Але насамперед треба відновити вогонь в Україні... І зробити це так, щоб подумали, наче українці перші розпочали атаку.

— Так і зробимо, Володимире Володимировичу, — з готовністю відповів Меркулов.

Полковник Смітсон, із позивним Ведмідь, біг у рівному спокійному ритмі, як справжній легкоатлет, незважаючи на те, що був великим плечистим рестлером. Хоча до сходу сонця лишалося ще більше години, він добре почувався та із задоволенням бігав у цей чудовий весняний ранок. Вранішнього світла було достатньо, щоб розгледіти меморіал «Іводзіма» із героїчним зображенням морських піхотинців, що підіймають державний прапор США. Потім він попрямував назад — до сімейного кварталу в Форт-Маєрі. Зліва позаду нього біліли міріади хрестів на зелених схилах Арлінгтонського кладовища.

Ведмедю потрібен був час для себе. Він не просто бігав рано-вранці навколо того цвинтаря — у цей час він міг подумати, спланувати свій день і впорядкувати думки, поки його не захопила коловерть офісної роботи. Він, головний помічник радника президента з питань національної безпеки США, був дуже зайнятою людиною на надзвичайно важливій посаді. Сьогодні субота, але більшість субот, як і неділь, були для нього робочими днями.

Ведмідь розквітав, виконуючи найскладніші завдання, тоді як дехто з його попередників не витримував надто сильного тиску і спокійно повертався до штабної роботи. Його, колишнього командира танку, помітили не тільки як натхненного лідера в бою, а і як дуже здібного штабного офіцера, що було рідкісним поєднанням у будь-якій армії.

Більшість років попереднього десятиліття він провів на війнах в Іраку й Афганістані. На лівому зап’ясті носив срібний браслет з іменами солдатів, що загинули в боях під його командуванням, — як повсякчасне нагадування про людські втрати на війні.