Генерал сер Річард Ширрефф - Війна з Росією

— Абсолютно, Арвідасе. Це саме те, чого хочуть в Лондоні. — Морланд оглянув базу. Всі отримали завдання і були готові вирушати. Він звернувся до Вайлда:

— Тепер треба щось з’їсти і трохи відпочити. Попереду довга ніч.

Лукша підійшов до своїх солдат, а Вайлд — до англійців, щоб перевірити, чи всі вони знають про те, що планується, й відповісти на можливі запитання.

Морланд витяг із рюкзака бляшанку сардин зі свого литовського сухого пайка та пачку печива і звернувся до Крауя.

— Це не «Гордон блю», звісно, але пригощайся, Марино.

Крауя відмовилася:

— Ні, дякую, Томе, в мене є своє. Не хочу в тебе нічого брати. Та все одно спасибі.

— Якби ж можна було щось зварити чи засмажити. Я віртуозно готую класичну печеню «все в одному».

— Це як?

— Змішуємо і тушкуємо все, що маємо: консервовану квасолю, м’ясо, овочі, галети, сир, додаємо побільше карі й табаско, — пояснив Морланд із мрійливим поглядом, який у нього з’являвся останнім часом завжди, коли мова заходила про гарячу їжу.

Марина усміхнулася:

— Ти не схожий на бога домашнього затишку, Томе. Але я, може, колись зловлю тебе на слові... якщо ми звідси виберемося, звісно.

На якусь мить її самовладання похитнулось.

Морланд зрозумів, що при всій своїй балтійській стійкості й силі характеру Крауя боялась.

— Не хвилюйся, Марино. Ми виберемося. Оті пройди бували і не в такій халепі, — він вказав жестом на Вайлда та трьох інших британських солдатів. — У них натура така, що вони звідусіль виходять живими, і в тебе теж.

Вперше за весь час, відколи він її знав, дівчина видавалась невпевненою.

— Я кажу абсолютно серйозно, Марино. Я не знаю, що планують американці, але гадаю, що росіяни в тому бункері завтра ввечері будуть ой як вражені. Нам треба лише дотримуватися плану, бути обережними — і ми виберемося. А потім, звісно... — кажучи це, Морланд чітко усвідомив, що, живучи пліч-о-пліч весь цей час, вони не могли нормально поговорити, відколи оселилися в лісі, бо багато тижнів безупинно маневрували та ховалися.

Він озирнувся й побачив, що наразі вони залишилися вдвох.

— Я хотів подякувати тобі, Марино. Я бачив, як розсердився Яніс Крастіньш, коли передавав наш загін Арвідасу Лукші та литовським «лісовим братам». Я не зрозумів жодного слова, але він так подивився на мене, перш ніж піти, що я думаю, це ти наполягла на тому, щоб залишитися з нами і піклуватися про нас.

— Ну... так...

На якусь мить, коли вона дивилася на нього, в її погляді з’явилася ніжність, і Морланд помітив, що її щоки злегка почервоніли під зелено-коричневою камуфляжною фарбою. Потім вона швидко опанувала себе, і її погляд знову став впевненим і сповненим рішучості.

— Коли ми вперше зустрілися в Ризі, Юріс Берзіньш, мій начальник, наказав мені залишатися з вами і дбати про вас.... що б не сталося. Він передбачив усе це ще кілька років тому. Він розумів, що відбувається, коли запросив тебе до себе і призначив мене зв’язковою. Я погодилась, і тепер дотримуюся слова, даного людині, яку поважала. Майор Крастіньш вважав, що оскільки Берзіньш загинув, а Латвія окупована росіянами, моя обіцянка більше не діє. Я з цим не погодилася. Це все, що хотіла сказати.

— Справді? — лише промовив Морланд, не бажаючи більше про це говорити. Вона була з ними — та й по всьому. І він точно не хотів, щоб вона зараз була десь в іншому місці. Потім йому раптом спало на думку інше.

— Нікому не кажи про це, будь ласка, Марино, але я думаю, що нас заберуть звідси дуже скоро. Хоча не маю жодного уявлення, як і коли... Якщо ми вийдемо звідси, я тобі пропоную добре подумати, чи не краще поїхати з нами до Великої Британії. Ти зробила тут все, що могла, і навіть більше; крім того, ти зможеш зробити значно більше корисних справ, якщо залишишся живою і допомагатимеш нашій розвідці, а не ховатимешся від росіян по лісах. І ще одна річ, про яку знають усі, але мовчать: тут буде дуже гаряче, коли ми закінчимо нашу місію.

— Дякую, Томе. Дуже дякую, що турбуєшся про мене, — Крауя серйозно подивилася на нього. — Але я латишка. Мою країну окупувала Росія. Ми можемо битися із загарбниками лише в лісах. Мій обов’язок — бути там, де я потрібна. Крім того... росіяни вбили мого брата.

З виразу її обличчя Морланд зрозумів, що краще не наполягати. До того ж зараз йому треба було почистити зброю, підготувати спорядження до довгої дороги до бункера та відпочити.

Через п’ять годин після того, як вони залишили базу, Морланд побачив, що капітан Арвідас Лукша, чий темний силует виднівся попереду, підняв руку. Це був сигнал зупинитись. Він передав сигнал сержантові Вайлду, який ішов позаду, а той, у свою чергу, решті загону. Перевірив час: його армійський годинник зі світним циферблатом показував за п’ять одинадцяту. Вони дісталися до місця на двадцять хвилин пізніше, ніж планували, але краще йти довше й тихіше, ніж бути почутими і захопленими.