Генерал сер Річард Ширрефф - Війна з Росією

— Щоб придушити цей заколот, нам потрібно підключити всіх військових, які перебувають неподалік від Прибалтики. І негайно. Ці повстанці добре знаються на партизанських методах ведення війни, тож, щоб вирішити це питання, діяти слід швидко, інакше ми ризикуємо втратити всі три прибалтійські країни. Будь-який новий успіх повстанців дає їм дедалі більше надії на перемогу, а отже, до їхніх лав приєднується все більша й більша кількість новобранців. — Гареєв глянув на зображення президента на телеекрані. — І я переконаний, що вам, Володимире Володимировичу, це ні до чого.

Комаров дуже добре зрозумів слова генерала про актуальні загрози: або президент переможе повстанців, або його лідерський авторитет серйозно похитнеться. Коли вже президент втягнув Росію у війну, щоб захопити колишні радянські республіки, то мусить довести справу до кінця. У разі невдачі люди, що підтримали його, сподіваючись на відновлення колишньої національної могутності, відвернуться від глави держави і не пробачать йому злочин втрати своєї надії.

— То що ви пропонуєте, Михайле Миколайовичу? — запитав президент у Гареєва.

— Мені потрібні військові з Калінінграда, — прямо відповів генерал. — На двох стільцях нам всидіти не вдасться. Або надійний Калінінград, або втрата Прибалтики. Як я вас раніше інформував, ми перекинули частину наших сил з України, та цього замало. А ще більше людей відправити з України ми не можемо, адже тоді українці почнуть нас відтісняти. Якщо ми зробимо хоч один крок назад у цій країні — нам вже ніколи не повернути своїх позицій. Проте найбільша загроза надходить саме з Прибалтики, а це означає, що основні сили необхідно перекинути туди. Калінінград загалом у безпеці, всі сили я звідти не заберу, там залишиться достатня кількість гарнізонів. Місцеве населення — переважно росіяни, вони вірні Батьківщині, тож за цей регіон ми можемо не хвилюватись.

— Які новини щодо НАТО? — Традиційне питання, яке президент задає на кожному брифінгу.

— Без змін. Загрози від НАТО? У них жодних шансів. По-перше, вони досі становлять собою розрізнені сили, а поки це так — Альянс не зможе завдати нам серйозного удару. По-друге, якби навіть він і мав необхідні сили, то не наважився б нанести удар по російській території.

— Євгене Сергійовичу, щоб підкріпити слова генерала Гареєва, хочу вас запитати: НАТО знає, що за будь-яку спробу атаки, спрямованої на нашу територію, вони отримають у відповідь ядерний удар? — звернувся президент до міністра закордонних справ.

— Звісно, вони це знають. Ми повідомили відповідними дипломатичними каналами, що ви не будете вагатися, приймаючи рішення про використання цього виду зброї в разі атаки НАТО на Прибалтику чи іншу територію Росії, — спокійно, як годиться професійному дипломату, відповів міністр закордонних справ.

Поряд із ним на екрані були помічник президента, а також керівник ФСБ — вони обидва кивнули головою на знак згоди.

— Хочу ще додати, — продовжив міністр закордонних справ, — просто щоб ви, Володимире Володимировичу, розуміли: ми донесли всьому світу, що Прибалтика — це знову територія Росії.

— Добре, Михайле Миколайовичу. Ви можете ризикнути і забрати сили з Калінінграда... Але я хочу, щоб до кінця цього місяця з повстанням у Прибалтиці було покінчено. Ви мене зрозуміли?

— Зрозумів, — відповів Гареєв.

— І щоб цього британського капітана доставили до мене в Москву.

Комаров клацнув кнопку на пульті — телевізор вимкнувся. Президент мовчки відкинувся в кріслі й замислився. Тепер Комаров бачив перед собою людину, яка зовсім недавно думала, що контролювала все, однак тепер вона своїми діями запустила надто складні процеси, щоб їх можна було втримати під своїм контролем. Інформаційна війна йшла не зовсім за планом. Два потоплених судна НАТО біля Риги та американські льотчики, збиті над Лієлварде, були подані як прикра помилка. А ось потоплення «Екернфьорде» так розлютило Німеччину, що вона вперше за багато років відступила від послідовного пацифізму. Ця країна не тільки згадала, що вона теж на щось здатна, а й почала агітувати за активізацію заходів щодо реалізації гарантій колективної безпеки. Несподіваним для Росії наслідком стало підписання країнами-членами НАТО статті 5. Щоправда, сам по собі цей факт нічого не значить. Жоден європеєць, за винятком британців, більше не мав ілюзій щодо своєї участі у світовій політиці в ролі серйозних гравців. Європейці втрачали контроль над ситуацією швидше, ніж повія скидала білизну, а це не надто схоже на підготовку до якихось серйозних наступальних дій. Та поразка президента біля Лігатне багато змінила, а отже, президент мав адаптувати свої плани до нових обставин.