Генерал сер Річард Ширрефф - Війна з Росією

— Курс три-три-п’ять. Відстань: дев’ять тисяч метрів, — «проспівав» оператор гідролокатора, наче священик російської православної церкви перед іконостасом у задимленому ладаном приміщенні храму.

— Ціль підтверджено, приготуватись до відкриття вогню, — скомандував Чернавін.

«Краснокам’янськ» продовжував непомітно крастися під товщею моря.

— Вогонь!

Відчувався глухий удар по корпусу судна — це стартувала перша торпеда. Потім пауза. Пішла друга торпеда. За нею — третя.

— Торпеди пішли... Горизонтальні тяги на десять градусів униз. Кермо вправо! — наказав Чернавін. — Занурити судно на глибину сто метрів, — скомандував він керманичам горизонтальної тяги.

Субмарина круто нахилилася вниз і почала глибоке занурення, щоб не бути виявленою противником. Коли необхідна глибина була досягнута і субмарина вирівнялась, у пункті управління знову настала тиша; тепер всі чекали неминучого...

Оператори гідролокатора почули, як гучний ритмічний гул гігантських гребних гвинтів «Королеви Єлизавети» відчутно змінився, а отже, команда авіаносця дізналася про запуск торпед і почала вживати відчайдушних контрзаходів. «Та цього недостатньо, й до того ж надто пізно», — подумав Чернавін, коли високотехнологічні торпеди вже були на шляху до своєї цілі — великої, повільної та неповороткої. Можливо, авіаносець зміг би ухилитися від однієї, та врятуватися від трьох торпед він ніяк не міг. Чернавін подумки молився: «Хоч би все пройшло як належить». Наслідки невлучання лякали його значно більше, аніж гріх, що впаде на його душу в разі успіху.

І тут вся команда підводного човна почула глухий вибух. Перша торпеда досягла цілі. Пролунало ще два вибухи.

Тепер оператор гідролокатора монотонним голосом наспівував пісню смерті:

— Вибух... Другий вибух... Третій вибух...

У навушниках операторів гідролокатора гул гвинтів «Королеви Єлизавети» припинився. Вони почули скрегіт поперечних перегородок, що почали ламатися після вибуху.

Трев Вокер постукав у двері та увійшов до кабінету у Вестмінстерському палаці, який прем’єр-міністр зазвичай використовував для роботи у часи кризових ситуацій. У його голові звучала популярна фраза Гарольда Вільсона, колишнього прем’єр-міністра від Лейбористської партії: «Один тиждень — це дуже багато для політики...»

За минулий тиждень трапилося чимало. Спершу надійшла трагічна звістка про потоплення гордості королівського військово-морського флоту — корабля Її Величності «Королева Єлизавета». Ця новина приголомшила країну. Біль від втрати викликав хвилю гніву, спрямовану на Росію як винуватицю злочину. А згодом народне обурення повернулося й у бік високопоставлених політиків та військового командування, що допустили цю трагедію. Близько 900 чоловіків і жінок, моряків, спецпризначенців, командос із важкими похідними рюкзаками, у бронежилетах та зі зброєю, адже готувались до висадки, — всі вони загинули за лічені хвилини, коли корабель пішов на дно.

Британці відвикли бачити накриті прапором труни з тілами загиблих військовослужбовців, адже востаннє це траплялось після бойових дій в Афганістані та Іраку. З часів Другої світової війни все обходилось без серйозних жертв. До того ж цього разу, вперше в історії Великої Британії, до списку бойових втрат потрапила досить велика кількість жінок. Але, на жаль, тіл для оплакування дістати вдалося небагато. Більшість із них так і залишаться похованими всередині авіаносця глибоко на дні Балтійського моря. Прес-секретар міністерства оборони зробив усе можливе, щоб підкреслити героїзм жертв цього нападу. Насамперед згадувалися капітан судна — Тоні Нарборо, що пішов на дно разом зі своїм кораблем, та його перший помічник, капітан другого рангу Джеймс Буш, якого востаннє бачили, коли він відчайдушно намагався врятувати молоду морячку — їй відірвало ноги під час вибуху першої торпеди біля складу боєприпасів судна. Та жодні героїчні промови не могли вгамувати наростаючий гнів британського населення, який поступово перетворювався у рішуче та нестримне бажання помститись і в жодному разі не закривати очі на цю трагічну подію. Вокер передбачав, що на прем’єр-міністра Вільяма Спенсера обрушиться шквал критики з боку ЗМІ за поразку королівських військово-морських сил, які на той час перебували під його безпосереднім командуванням.