Анджей Сапковский - Відьмак. Хрещення вогнем

— Не виключаю. Якщо буде нагорода. Я відьмак.

— Зичу тобі успіху, — Регіс зав’язав торбу, розсупонив плащ. — Бувай. Ах, ще одне. Наскільки високою мала б бути нагорода за мою голову, аби ти захотів тим зайнятися? У скільки мене оцінюєш?

— Холерно високо.

— Ти лоскочеш моє самолюбство. А конкретно?

— На хєр звідси, Регісе.

— Авжеж. Але спочатку оціни мене. Прошу.

— За звичайного вампіра я брав ціну, рівнозначну хорошому верховому під сідлом. Але ж ти — не звичайний.

— Скільки?

— Сумніваюся, — голос відьмака був льодяним. — Сумніваюся, що хоч у когось стільки буде.

— Розумію і дякую. — Вампір усміхнувся, цього разу показуючи зуби. На той вид Мільва й Кагір відступили, а Любисток стримав крик переляку.

— Бувайте. Успіху.

— Бувай, Регісе. Навзаєм.

Еміель Регіс Рогеллек Терзіфф-Годфруа тріпнув плащем, розмашисто запахнув його і зник. Просто зник.

— Тепер, — Ґеральт розвернувся, все ще із оголеним мечем у руці, — час на тебе, нільфгардцю…

— Нє, — гнівно урвала Мільва. — Те мені вже ось де! На коней — змиваємося звідси! Річка крики несе, обернутися нє встигнемо, як хтось нам на зашийок сяде!

— Я не поїду в його товаристві.

— То їдь сам! — крикнула вона, розлючена не на жарт. — В інший бік! Ось вже де в мене оті твої витребеньки, відьмаче! Регіса ти прогнав, хоча той життя тобі врятував, але це твоя справа. Але Кагір врятував мене, тож він друг мені! Як він тобі ворог, то повертайся до Армерії, ніхто не тримає! Там твої приятелі вже під шибеницею чекають!

— Не кричи.

— Так не стій, наче кілок. Допоможи мені Любистка на мерина посадовити.

— Ти врятувала наших коней? І Плітку також?

— Він врятував, — рухом голови вона вказала на Кагіра. — Ходу, їдьмо.

Переправилися через Іну. Їхали правим берегом, уздовж річки, через мілкі стариці, через лози й розливи, через луги та заплави, над якими кумкали жаби, крякали невидимі качки й чирки. День вибухнув червоним сонцем, сліпучо блиснув на порослих лататтям дзеркалах ставочків, а вони завернули до того місця, де один із численних рукавів Іни впадав до Яруги. Тепер вони їхали через похмурі, понурі ліси, де дерева виростали прямо із зеленої ряски багна.

Мільва їхала на чолі, поряд із відьмаком, увесь час передаючи йому півголосом те, що розповів Кагір. Ґеральт мовчав, наче камінь, ані разу не озирнувся, не глянув на нільфгардця, який їхав ззаду, допомагаючи поету. Любисток трохи стогнав, лаявся і нарікав на головний біль, але тримався твердо, не гальмував усіх. Повернення Пегаса й притороченої до сідла лютні значно покращило його самопочуття.

Біля полудня вони знову виїхали на залиті сонцем луги, за якими розкинулося широке плесо Великої Яруги. Продерлися старицями, пройшли бродами мілини та заплави. І потрапили на острів, сухе місце серед багна й куп очерету поміж численних рукавів річки. Острів був порослим кущами й лозняком, росло на ньому кілька дерев, голих, засохлих, укритих білим послідом бакланів.

Мільва перша помітила у чагарниках човен, який, мабуть, загнала сюди течія. Перша ж видивилася серед лозняку галявину, придатну для стоянки.

Вони зупинилися, і відьмак вирішив, що настав час для розмови із нільфгардцем. Віч-на-віч.

— Я подарував тобі життя на Танедді. Шкода мені стала тебе, юначе. Найбільша помилка, яку я у житті зробив. Уранці я випустив з-під клинка вищого вампіра, який напевне має на сумлінні не одне людське життя. Я повинен був його вбити. Але не думав про те, бо думки мої одним лишень зайняті: дістатися до тих, хто скривдив Цірі. Я присягався собі, що ті, хто її скривдив, заплатять за те кров’ю.

Кагір мовчав.

— Твої одкровення, про які розповіла мені Мільва, нічого не змінюють. З них випливає лише одне: на Танедді тобі не вдалося викрасти Цірі, хоча ти й дуже намагався. Тож тепер ти лазиш за мною, аби я знову тебе на неї вивів. Аби ти знову міг накласти на неї лапу, бо, може, тоді твій імператор збереже тобі життя і не відішле на ешафот.

Кагір мовчав. Ґеральт почувався погано. Дуже погано.

— Через тебе вона кричала ночами, — гарикнув. — У її дитячих очах ти виріс до жаху. А ти ж був лише знаряддям, лише простим слугою свого імператора. Не знаю, що ти їй зробив, але ти став для неї жахом. А найгірше — те, що я не розумію, чому, попри це все не можу я тебе вбити. Не розумію, що мене стримує.

— Може, те, — сказав тихо Кагір, — що попри різниці й зовнішні відмінності ми маємо щось спільне, ти і я?