Анджей Сапковский - Відьмак. Хрещення вогнем

Відьмак скривився в усмішці.

— Тепер ти розумієш, Любистку? Пан граф навіть на мить не вважає нас шпигунами, інакше не дав би нам таких розлогих пояснень. Пан граф знає, що ми невинні. Але він і пальцем не поворухне, коли Віссегерд видасть нам вирок.

— Чи то значить… Чи то значить, що…

Граф відвів погляд.

— Віссегерд, — сказав тихо, — розлючений. Вам дуже не пощастило потрапити до його рук. Особливо вам, пане відьмаче. Пана Любистка я намагатимуся…

Перебило його повернення Віссегерда, все ще червоного й засапаного, наче бугай. Маршал підійшов до столу, гепнув буздиганом об мапи, що вкривали дошки, потім розвернувся до Ґеральта і просвердлив його поглядом. Відьмак очей не опустив.

— Поранений нільфгардець, якого схопила розвідка, — процідив Віссегерд, — зумів по дорозі здерти пов’язки й стік кров’ю, не приходячи у себе. Волів померти, не ставши причиною поразки й смерті своїх побратимів. Хотіли ми його використати, а він нам крізь пальці протік, на пальцях нічого не залишилося, окрім крові його. Добра школа. Шкода, що відьмаки не викладають таких речей королівським дітям, яких забирають на виховання.

Ґеральт мовчав, але погляду так і не відводив.

— Що, дивовижо? Вибрику натури? Пекельна тварюко? Чому ти навчив викрадену Ціріллу? Як ти її виховав? Усі бачать та знають як! Той виродок живе, сидить на нільфгардському троні, наче ніде нічого! А як Емгир її у ложе візьме, то без роздумів розкинеться перед ним із повним бажанням, сучка мала!

— Щось несе вас злість, — пробурмотів Любисток. — По-рицарськи це, пане маршале, дитину за все звинувачувати? Дитину, яку Емгир насильно викрав?

— І на насилля методи є! Саме рицарські, саме королвські методи! Була б то насправді королівська кров, то знайшла б їх! Ніж знайшла б! Ножиці, скла розбитого уламок, шило врешті! Могла собі, сука, зубами вени на зап’ястках порвати! На панчохах власних повіситися!

— Не хочу я вас більше слухати, Віссегерде, — тихо сказав Ґеральт. — Не хочу вас більше слухати.

Маршал заскреготів зубами, нахилився.

— Не хочеш, — сказав голосом, що аж трясся від люті. — То добре складається, бо і я уже нічого тобі не маю сказати. Крім одного. Тоді, у Цінтрі, п’ятнадцять років тому, багато говорилося про призначення. Думав я тоді, що воно дурня. А втім, було це твоє призначення, відьмаче. З тієї ночі доля твоя була зумовлена, чорними рунами межи зірок написана. Цірі, дочка Паветти, то твоє призначення. І смерть твоя. Бо за Цірі, дочку Паветти, будеш ти висіти.

Мільва не зуміла добігти й врятувати коней. Була свідком їхньої крадіжки, але свідком безсилим. Спочатку підхопив її ошалілий, охоплений панікою натовп, потім шлях загородили розігнані вози, потім вона угрузла у вовняному, бекаючому стаді овець, через яке довелося їй продиратися, наче крізь снігові замети. Потім, уже біля Хотлі, тільки стрибок у заросле очеретом прибережне болотко врятував її від мечів нільфгардців, що безжально рубали скупчених над річкою утікачів, не даючи пардону ані дітям, ані жінкам. Мільва кинулася у воду й дісталася на другий берег, місцями йдучи, місцями пливучи навзнак серед трупів, що несла течія.

І почала погоню. Запам’ятала, у якому напрямку дали драла хлопи, які вкрали Плітку, Пегаса, червоно-брунатного жеребчика і її вороного. А у сагайдаку біля сідла вороного був її безцінний лук. Що ж, думала вона, хлюпаючи водою у чоботях, іншим доведеться поки що давати собі раду самим. Мені, суча його мати, треба віднайти лук і коня!