Анджей Сапковский - Відьмак. Хрещення вогнем

— Любистку, змилуйся…

— Не турбуйся, усе буде добре. Я зуби з’їв на розмовах із рицарством і шляхтою, половина Темерії мене знає. Гей, з дороги, пахолку, відступися! Я слово маю до панів ваших!

Кнехти подивилися, вагаючись, але підняли наставлені списи, розступилися. Любисток і Ґеральт рушили у бік рицарів. Поет крокував гордовито і з великопанською міною, що мало пасувала до обтріпаного й замурзаного у муці кабата.

— Стояти! — гарикнув на нього один з латників. — Ані кроку! Що ви за одні?

— А кому це я маю відповідати? — Любисток став руки в боки. — І навіщо? Ким то є уроджені панове, аби невинних подорожніх зупиняти?

— Не тобі питати, голодупий! Тобі — відповідати!

Трубадур схилив голову, подивився на герби на щитах і туніках рицарів.

— Три серця червоних на полі золотому, — сказав. — З того випливає, що ви — Обри. Наверху щита титло із трьома зубцями, отож мусите ви бути первородним сином Ансельма Обри. Батька вашого я добре знаю, пане рицарю. А ви, пане крикливий, що там на срібному щиті носите? Між лапами грифа стовп чорний? Герб роду Папеброків, якщо не помиляюся, а помиляюся я у таких справах рідко. Стовп, як кажуть, віддзеркалює властиву членам цього роду тямущість.

— Перестань, до лиха, — застогнав Ґеральт.

— Я славетний поет Любисток! — надувся бард, не звертаючи на нього уваги. — Ви ж напевне чули про такого? Тоді ведіть нас до свого командира, до сеньйора, бо я звик із рівними собі розмовляти!

Латники не відреагували, але вираз їхніх облич ставав усе несимпатичнішим, а залізні рукавиці все сильніше стискалися на оздоблених вуздечках. Любисток, схоже, того не помічав.

— Ну, що воно із вами? — запитав презирливо. — Чого ви так витріщаєтеся, рицарю? Так, до вас говорю, пане чорний стовпе! Чому так кривитися? Хтось сказав вам, що коли мружите ви очі й висуваєте уперед нижню щелепу, то виглядаєте по-чоловічому, мужньо, достойно й грізно? Той хтось вам збрехав. Виглядаєте ви кимось, хто із тиждень не мав щастя добряче висратися!

— Узяти їх! — крикнув до кнехтів первородний син Ансельма Обри, носій щита із трьома серцями.

Стовп чорний з роду Папеброків дзигнув жеребчика острогами.

— Беріть їх! У пута гультяїв!

Ішли вони за кіньми, тягнули їх на мотузках, що поєднували зв’язані зап’ястки із луками сідел. Ішли вони, а інколи бігли, бо вершники не жаліли ані коней, ані бранців. Любисток двічі падав і кілька секунд волочився на череві, кричучи так, що аж страх брав. Його ставили на ноги, немилостиво підганяючи держаком списа. Й гнали далі. Курява засліплювала очі й витискала сльози, давила й свербіла у носі. Спрага палила горло.

Утішало лише одне: дорога, якою їх гнали, вела на південь. Ґеральт нарешті подорожував у потрібному напрямку, причому досить швидко. Однак він не тішився. Бо зовсім інакше уявляв собі подорож.

На місце вони дісталися тоді, коли Любисток уже охрип від богохульств, змішаних із воланням про милосердя, а біль у лікті й коліні Ґеральта перетворився на справжні тортури, настільки люті, що відьмак почав подумувати про те, щоб перейти до радикальних, хоча й розпачливих дій.

Дісталися вони до військового табору, що розташовувався навколо зруйнованої, напівспаленої фортеці. За колом сторожі, конов’язей і димних бівачних вогнищ вони помітили оздоблені прапорцями намети рицарства, що оточували обширний рухливий майдан за розваленим й осмаленим палісадом. Майдан виявився краєм їхньої вимушеної подорожі.

Побачивши корито для напування коней, Ґеральт і Любисток нап’яли мотузки. Вершники спочатку не були налаштовані підпускати їх до водопою, але син Ансельма Обри, мабуть, пригадав про можливе знайомство Любистка зі своїм батьком і вирішив побути ласкавим. Вони увіпхнулися між коней, напилися, обмили обличчя зв’язаними руками. Шарпання за мотузку скоро привело їх до тями.

— Кого то ви знову привели? — запитав високий і худий рицар у воронованому, багато позолоченому обладунку, ритмічно постукуючи буздиганом об орнаментовану ташку [42] Ташка (або щиток хрестовини) — елемент конструкції меча, що виконує функцію захисту отвору піхов від дощу, піску, тощо; має форму невеличкого щитка, що кріпиться до хрестовини з боку клинка. . — Тільки не кажіть, що чергові шпигуни.

— Шпигуни або ж дезертири, — підтвердив син Ансельма Обри. — Ми їх у таборі над Хотлі спіймали, коли ми нільфгардський роз’їзд посікли. Це безумовно підозрілі елементи.