— Привіт, Маріє!
Вона здригнулася. Невисока дріада, яка сперлася на сосну, мала очі й волосся кольору срібла. Західне сонце оточувало голову ореолом на тлі строкатої стіни лісу. Мільва впала на коліно, низько схилила голову:
— Привітання тобі, Пані Ейтне.
Володарка Брокілону застромила за ликовий пояс золотий ножик у формі серпа [5] …золотий ножик у формі серпа — звернімо увагу, що золоті ножі у формі серпа, згідно з античним свідченнями, носили кельтські друїди, використовуючи їх для ритуальних цілей.
.
— Устань, — сказала вона. — Пройдемося. Я хочу з тобою поговорити.
Вони довго йшли разом крізь сповнений тінями ліс, мала срібноволоса дріада й висока попелястоволоса дівчина. Жодна не переривала мовчання.
— Давно ти не зазирала до Дуен Канеллу, Маріє.
— Часу нема, Пані Ейтне. До Дуен Канеллу від Стрічки дорога далека, а я… Ти ж знаєш.
— Знаю. Ти заморилася?
— Ельфам допомога тре’. Я ж їм на твій наказ допомогаю.
— На моє прохання.
— Авжеж. На прохання.
— І я маю ще одне.
— Я так і думала. Відьмак?
— Допоможи йому.
Мільва зупинилася і відвернулася, різким рухом зламавши гілочку жимолості, що зачепилася за одяг, покрутила її у пальцях, кинула на землю.
— Дєто з півроку, — сказала тихо, дивлячись у сріблясті очі дріади, — я головою ризикую, ельфів з розбитих командо до Брокілону веду… Як відпочинуть і від ран оклигають, назад їх виводжу… Мало того? Нє досить я зробила? Кожного молодика на шлях нічкою темною вирушаю… Сонця я вже шо нетопир або пугач який лякаюся…
— Ніхто лісових стежок краще за тебе не знає.
— У хащах я нічого нє взнаю. Відьмак наче хоче, шоб я вісті збирала, межі люди єхала. А він же бунтівник, шодо імені його в an’givare вуха нашорошені. Та й мені самій ніяк у містах показуватися. А як упізнає мене хто? Пам’ять про тих жива ще, нє висохла ше тамта кров… Бо задуже тоді крові було, Пані Ейтне.
— Чимало, — срібні очі старої дріади були чужими, холодними, непроникними. — Чимало, це правда.
— А як упізнають мене — на палю посадять.
— Ти розважлива. Ти обережна і пильна.
— Аби вісті, про які відьмак просить, позбирати, тре’ пильність відкинути. Питати тре’. А зара’ цікавість виявляти небезпечно. Як схоплять мене…
— У тебе є контакти.
— Замучать. Закатують. Або у Дракенборзі згноять…
— А до мене ти борг маєш.
Мільва відвернулася, закусила губу.
— Айно, маю, — сказала гірко. — Про те мені нє забути.
Прикрила очі, обличчя її раптом скорчилося, губи затремтіли, зуби зціпилися сильніше. Під повіками ледь-ледь засвітився спомин, примарним, місячним блиском тієї ночі. Повернувся раптом біль у кістці, впійманій у ремінну петлю пастки, різкий біль у суглобах, коли її шарпнуло було з землі вгору. У вухах почувся шум листя від дерева, що розпрямилося раптом… Крик, стогін, дика, шалена, перелякана мотанина й огидне відчуття страху, який огорнув її, коли зрозуміла, що не вивільниться… Крик і страх, скрип мотузки, рухливі тіні, нестійка, неприродна, перевернута земля, перевернуте небо, дерева із перевернутими верхівками, біль, кров, що пульсує у скронях… А на світанку дріади навколо, тісненько… Далекий сріблястий сміх… Лялечка на мотузці! Плигай, плигай ти, лялечко, голівонькою в землю… І її власний, але такий чужий, переляканий крик. А потім темрява.
— Справді маю борг, — повторила вона крізь стиснуті зуби. — Справді, бо я тіки повішеник, від мотузки відтятий. І знаю, до смерті мені того боргу нє сплатити.
— У кожного є якийсь борг, — сказала Ейтне. — Таке вже воно, життя, Маріє Баррінг. Борги й заборгованості, зобов’язання, удячність, плата… Зробити щось для когось. А може — для себе? Бо насправді ж ми завжди платимо собі, а не комусь. Кожен борг, що віддаємо, сплачуємо ми собі. У кожній з нас є кредитор із боржником заразом. Справа у тому, аби рахунок той у нас зійшовся. Приходимо ми у світ як крихта даного нам життя, а потім усе отримуємо й платимо борги. Собі. Для себе. Для того, аби рахунок наприкінці зійшовся.
— Близький він тобі, Пані Ейтне, той чоловік? Той… відьмак?
— Близький. Хоча й сам про те не знає. Повернися до Коль Серрай, Маріє Баррінг. Іди до нього. І зроби те, що він попросить.
* * *
У котловинці хруснув хмиз, тріснула гілка. Забриніло голосне й гнівне «чек-чек» сороки, зяблики злетіли, мигнувши білим пір’ям на крильцях. Мільва стримала дихання. Нарешті.
Чек-чек, — крикнула сорока. Чек-чек-чек. Знову тріснула гілка.
Читать дальше