Анджей Сапковский - Відьмак. Володарка Озера

Кімната, на відміну від інших, не мала на стінах панелей або шпалер, була вона просто побіленою, а завдяки тому — дуже світлою. Навіть іще світлішою, бо було тут велике тристулкове вікно, скоріше, навіть скляні двері, які вели прямо на терасу, що нависала над озером.

Єдиними меблями в кімнаті були два крісла, гігантське дзеркало в овальній рамі з червоного дерева та різновид стійки з поперечним горизонтальним плечем, з якого звисав гобелен. У гобелені було якихось п’ять на сім футів, і сягав він фестонами підлоги.

Сам гобелен зображав скелясту прірву над гірським озером. Замок, утоплений у її схил, який, здавалося, був частиною скелястої стіни. Замок, який Кондвірамурс добре знала. З численних ілюстрацій.

— Цитадель Вільгефорца, місце ув’язнення Йеннефер. Місце, у якому легенда скінчилася.

— Правильно, — погодилася удавано байдуже Німуе. — Там скінчилася легенда, принаймні у відомих її версіях. Ми саме ті версії й знаємо, тому думаємо, що відоме нам і закінчення. Цірі втекла до Вежі Ластівки, де, як ти то з’ясувала, була вона в’язнем. Коли зрозуміла, що вони хочуть їй зробити, утекла. Легенда дає багато версій тієї втечі…

— Мені, — втрутилася Кондвірамурс, — найбільше подобається ота, із киданням за спину предметами. Гребінцем, яблуком і хусткою. Але…

— Кондвірамурс.

— Вибачаюся.

— Версій утечі, як я говорила, існує багато. Але й надалі не зовсім зрозуміло, яким чином Цірі з Вежі Ластівки дісталася прямо до замку Вільгефорца. Ти не можеш виснити Вежу Ластівки. Спробуй виснити замок. Придивися уважно до того гобелена… Ти мене слухаєш?

— Це дзеркало… Воно магічне, правильно?

— Ні. Я видавлюю перед ним прищі.

— Вибачаюся.

— Це Дзеркало Гартманна, — пояснила Німуе, побачивши зморщений ніс та ображену міну адептки. — Якщо хочеш, можеш зазирнути. Але прошу: будь обережна.

— Чи то правда, — запитала Кондвірамурс тремтячим від піднесення голосом, — що з Гартманна можливо перейти до інших?..

— Світів? Авжеж. Але не відразу, не без приготувань, медитації, концентрації та багатьох інших речей. Кажучи тобі про обережність, я мала на увазі дещо інше.

— Що саме?

— Це діє в обидва боки. З Гартманна завжди може щось вийти.

— Знаєш, Німуе… Коли я дивлюся на той гобелен…

— Ти мала сон?

— Мала. Але дивний. З висоти пташиного польоту. Я була птахом… Я бачила той замок ззовні. Не могла увійти всередину. Щось не давало мені доступу.

— Дивися на гобелен, — наказала Німуе. — Дивися на цитадель. Дивися на неї пильно, зосереджуй увагу на кожній подробиці. Концентруйся сильно, чітко викарбуй ту картину у своїй пам’яті. Хочу, щоб ти уві сні туди дісталася, увійшла всередину. Важливо, аби ти туди увійшла.

Назовні, за мурами замку, мусила гуляти воістину диявольська завірюха: у каміні вогонь аж ревів, швидко пожираючи поліна. Йеннефер насолоджувалася теплом. Теперішня в’язниця, щоправда, була незрівнянно кращою за мокрий льох, у якому вона провела, певно, два місяці, але все одно там зуб на зуб не потрапляв. У льосі вона повністю втратила відчуття часу, пізніше також якось ніхто не інформував її про дати, але була впевнена, що зараз зима, грудень, а може, навіть січень.

— Їж, Йеннефер, — сказав Вільгефорц. — Їж, прошу, не стримуйся.

Чародійка й не думала стримуватися. А якщо вона досить повільно й безпорадно вправлялася з курчам, то виключно через те, що її ледь загоєні пальці все ще були незграбні й малорухомі, важко було втримувати в них ніж та виделку. А їсти руками вона не бажала: прагнула продемонструвати свою перевагу Вільгефорцові та іншим співрозмовникам, гостям чародія. Вона не знала жодного з них.

— З правдивою прикрістю маю тобі повідомити, — сказав Вільгефорц, пестячи пальцями ніжку келиха, — що Цірі, твоя підопічна, попрощалася з цим світом. Звинувачувати за це ти можеш тільки себе, Йеннефер. І свою безглузду упертість.

Один із гостей, невисокий темноволосий чоловік, сильно чхнув і висякався в батистову хусточку. Ніс він мав напухлий, червоний і, скоріше за все, геть забитий.

— На здоров’я, — сказала Йеннефер, яка зловісними словами Вільгефорца не перейнялася взагалі. — Через що ж у тебе було таке страшенне переохолодження, любий пане? Стояв на протязі після купання?

Другий гість, старший, великий, худий, із паскудно блідими очима, раптом зареготав. А той, який був переохолодився, хоча обличчя його зморщилося від злості, відреагував уклоном і короткою, у ніс, подякою. Не надто короткою, аби не розчути в ній нільфгардського акценту.