Алла Марковская - Екологи, або Копроконська історія

Коли за напи прийшов супровід я пішла за ним під схвальними поглядами моïх копроконських дівчаток ніби по слизькому канату.

У коридорі побачила брата, його вдягнули аж надто презентабельно, у чорні штані, біломий гольф і довгий камзол, оздоблений сріблом. Мушу визнати — чоловіча мода на цій планеті мені подобається більше, ніж жіноча. Довге волосся Гела заплетене у косу, і зараз він виглядає ще молодшим. Особливо коли побачив мене на тих підборах-ходулях і ледь стримав сміх.

Камердинер привів нас до круглоï обідньоï зали високу стелю якоï підтримували скляні колони. Столи були розташовані великим колом навколо фонтану. Вода з фонтану розтікалась потічками, та не витікала за передбачені проектувальником межі. Посеред фонтану — скульптурна група міфічних жінок з чашами життя і смерті, водяні стрічки миготять в заданому ритмі, як ноги невтомного танцюриста. Вода лилась і по скляним колонам. Усе виблискувало і миготіло як камінчики на моïй сорочці.

Гості зібрались, звучала гарна мелодія, столи були накриті, погляди присутніх прикипіли до нас. Солідні дами і молоді дівчата споглядали на мого брата, ніби він був ідолом, тепер я стримувала посмішку.

Ми зайшли до тієï зали як до клітки з динозавром хижаком, поміж ті тихі розмови яскравих пані в блискучих прикрасах, і бубоніння елегантно вдягнутих чоловіків, легке брязкання столових приборів, шелест шовку і атласу, поміж те що називалось вищим світом планети Копроконе…

Представники вищого світу планети Копроконе ніби королі усьго світу велично зайняли належні місця за столами. Я побоювалась, що головною стравою станемо ми, та це була дурна думка, так, звичний чорний жарт.

Звичайно ми для них не ïстивні… Та вони того не знають.

Цікаво було поспостерігати за верхівкою планетарноï спільноти, зрозуміти суть ïх посад, обов'язків, ролей, знань, та насправді, вони були лише виконавцями, знали те що ïм належало знати.

Якби моï копроконські дівчатка відчули про що я думаю, здуріли б від моєï заполітизованості. Та чому я думаю про тих розмальованих дівчат?

Нас, як гостей, запросили сісти напроти велично незнайомця з тронноï зали, між міністром екологічноï безпеки Корде Пантро і Варко.

Варко сидів біля мене, ніби опікувався, і поряд з ним мені було спокійніше.

Поруч з Гелом сидів Пан Пантро. Він напевне мав намір підпоïти мого брата, тому постійно підливав до його високого бокалу вина, та запрошував випити. Не забував посміхатись мені, і рекомендував різні страви, розповідаючи про кулінарні таємниці своєï планети.

Варко вивчав нашу поведінку, вираз облич, та йому ніби і неприємно було бачити кпини і підступні вибрики міністра стосовно гостя. Чи він того міністра всього лише ненавидів від щирого серця.

А навпроти нас сиділа, молода, гарна, нафарбована, як лялька, жінка міністра вона загадково посміхалась, до мого брата, як хижак до потенційноï жертви. І це не подобалось міністрові.

Які у них взаємні почуття, готові вчепитись у горлянки одне одного лише головний хижак подивиться у інший бік, на інших добрих підданих.

Одні страви змінювались іншими, обслуговування вишколеною челяддю непомітне і ненав'язливе. Печене м'ясо з кислими фруктами, салати з яскравих схожих на квіти овочів, риба в соусах і без соусів, вино, беркг, все як завжди — найкраще для влади.

Розмовляти гості почали голосніше, сміятись нестримніше, гумор набирав непристойного відтінку… Час закінчувати вечерю, поки в присутності гостей, хазяï не почали розпатякувати таємні плітки і державні секрети.

Той, хто вітав нас у тронній залі — пан президент, поклав на стіл серветку, підвівся і ліниво, ніби лев ягня на вечерю, запросив Гела йти за ним. Мій брат збентежено посміхнувся, як наляканий школяр, підвівся вклонився шановному товариству і пішов за президентом як на заклання.

Варко не зводив з мене очей, я розгублено подивилась йому у вічі, він посміхнувся як дитині, підійшов і галантно кивнув на свій лікоть, як на останній прихисток. Я відразу ж вчепилась у той лікоть, на тих підборах мусила мати за що триматися, а він повільно повів мене до тронно-танцювальноï зали. Там пан Варко зупинився біля невеликоï групи пишних дам і попрохав ïх, щоб вони були до мене ласкаві, аби я не почувалась одиноко серед незнайомих мені людей. А я б залюбки залишилась під опікою Варко. Але цей серйозний чоловік займався тільки серйозними справами.

Пані сприйняли мене як мале пухнасте звірятко, я почула декілька нетактовних компліментів. Вони посміялись… згадали, що я теж умію розмовляти, почали мене питати як маленьку дівчинку: