Алла Марковская - Екологи, або Копроконська історія

— І навіщо я погодився на дурну умову прибути сюди під тим сумнівним прикриттям? — процідив він крізь зуби.

— Ти, напевне, знаєшся на сучасній екологіï? — запитала я з єхидством.

— Сестричко. Я дуже тебе попрошу. Замовкни.

— Та добре, добре, я буду мовчати, — в'ïдливо пробубоніла я, — от сам тут усе і роби.

Він не відповів, тільки так різко натиснув на якийсь важіль, що машина несподівано заревіла і рушила з місця.

То виявляеться було не стровинне укріплення, то був насип твердоï дороги, а такий високий мабуть щоб водою не заливало. А ще, я засумнівалась, що наш всюдихід подолає той насип і не перевернеться. Не перевернувся.

Ми виïхали на тверду дорогу, темно-сіру, пряму, з яскраво-зеленою смугою, і кольоровим сміттям на узбіччі. Ото беруть викидають усілякий непотріб, напевне з вікон ось таких машин як наш всюдихід, напевне думають, що те що за вікном нікому не потрібне, ота трава, оті квіти, дерева, повітря — місцеві дивні створіння, ще не доросли до розуміння що планета також ïм дім. Аби встигли.

Дорога йшла до далекоï низькоï сіроï хмари — це було місто, вкрите смогом. А над смогом зійшло сонце — зірка під назвою Котілле.

Брат натиснув на педаль газу. Теоретично машина мала поïхати швидше. Та на практиці двигун лише загудів, як зореліт, що падає. Напевне, наш всюдихід міг тільки швидше злетіти з дороги до рову, або взагалі розсипатись. Та маю такий настрій, що ïхала б отак і ïхала… То й добре що всюдихід не може швидше довезти нас до того міста.

На півдорозі до міста ми побачили на узбіччі велику червону машину, вона була зовсім не така, як наша, бо наша якась вся в кутах і двері не зачинялись, якщо ними з усієï сили не гепнути, а ця обтічна, гладенька, блискуча. А на дверцятах тієï поважноï червоноï машини чорний знак, ніби герб на кареті якогось аристократа з дотехногенних епох. Була та машина уся така велика, як і той місцевий чоловяга, одягнутий у щось військове довге, з товстоï тканини, темно-синє, з високою горловиною. Незнайомець розмахував синім маячком, ледь чи не пританцьовуючи на місці, чого б то?

— Він пропонує нам зупинитись, — пояснив брат.

— А якщо ми не зупинимось, тоді що? — запитала я.

— Тоді вони будуть нас наздоганяти, і нам доведеться вистрибувати з цієï машини, тому що бігаємо ми швидше, ніж вона ïздить, — пояснював він, зупиняючи наш транспорт на узбіччі.

Чоловяга підійшов до нашоï машини і відчинив дверцята, мав руде, дуже коротко підстрижене волосся, лице і очі у нього червоні, і ніс, як розпечена вуглина, справжній тобі вогняний велетень. Від нього тхнуло спиртним — бідний, теж мабуть мучиться похміллям. А ще він був великий — два метри п'ятдесят сантиметрів, чи близько того. Може, нас тут взагалі сприймуть за дітлахів?

«Вогняний Велетень» роздивився нашу машину і зневажливо, крізь зуби, сплюнув у траву. Мабуть, техніки помилились, і на цій планеті ніколи не виготовляли подібних засобів пересування, адже у Всесвіті на жаль так багато подібних планет що одночасно розвиваються. Велетень глянув на нас, мугикнув здивовано і несподівано ніби лагідно, мовив:

— Ваші документи.

Брат зберігаючи цілковитий спокій витяг звідкісь два документи, які підтверджували, що ми є не що інше, як екологічна комісія з планети Ракірла.

— Прибульці?.. Якісь ви все ж таки дивні, хоча здається, просто малі… діти… Дивні… чому дивні. І чому діти?.. Ми з братом мовчали. А велетень з фальшивим здивуванням запитав: — Чому ви вештаєтесь самі по собі, без офіційного супроводу?

— Не вдалось попередити вашу владу. Техніка підвела, — відповів Гел.

— Я бачу, — «вогняний велетень», напевне, отримував задоволення, відчуваючи свою неабияку значимість у важливій справі по затриманню прибульців, — Якщо, той космічний корабель, на якому ви до нас прилетіли, сучасник цього металобрухту, — він тицьнув пальцем у наш всюдихід, — то у вас не могло не бути проблем з такою технікою.

От уже не чекала що у цього здоровили так добре розвинена інтуïція.

А цей місцевий представник влади відійшов на крок і наказав:

— Добре, я доповім про ваше прибуття. Вийдіть з машини, щоб я бачив ваші руки, — і демонстративно торкнувся кобури пістолета. А з кущів на узбіччі вислизнули хлопці у камуфляжі, такі ж великі як чоловяга у синьому, та ще й з автоматами…

Виявляється місцевих хтось завчасно повідомив що ми прилетимо і напевне ще до того як ми вилетіли з нашого крейсера. От тобі і прикриття…