Олег Говда - Пливе човен – води повен

Я важко зітхнув, повалився на бік і спробував згорнутися калачиком.

– Та зажди ти спати! – такий поворот Круку не сподобався.

Пірат безцеремонно схопив мене за плечі, струснув і спробував посадити. Але як тільки прибрав руки, я знову спробував лягти.

– Ну, ні! – розсердився розбійник і міцно струснув мене. – Почекай! Зараз поспиш вволю. Дай відповідь лиш на одне запитання!

Цей прийом я знав. З телевізора. Бранцю не дають спати, і той, щоб припинити тортури і хоч трошки подрімати, починає говорити все, що кати хочуть почути. Мені таїти було нічого, в правду все одно ніхто не повірить, тож зробив зусилля і розплющив очі.

– Ось і добре. Скажи, Петре. Навіщо ти на Січ їхав?

«Знайшов що спитати. А й справді, навіщо? О! Згадав!

Василь говорив, що з мене кошовий отаман вийде. Або хоч генеральний писар».

Здається, непомітно для себе, я промовив це вголос, тому що байдак буквально потонув у дружному реготі.

– Заткніться, йолопи… З чого регочете? Чоловік, який знається на грамоті, скрізь потрібен. А вже на Низу, де лише один на сотню власні пальці порахувати здатний, такому грамотію проста дорога в старшину. Так що не помилився я… І ось ще що скажу. Щоб мені більше жодної чарки ракії не випити, якщо цього панича ми не продамо туркам щонайменше за сто цехінів! Ось таке моє слово. Тож налягайте на весла, хлопці. Щойно частка кожного з вас стала більшою принаймні на пару золотих.

Скрипить так, немов я всередині величезного, сто років не мащеного воза. Сиро, аж зуби ниють. Очі відкриватися не бажають, а в роті немов бульйонні кубики жував. Задоволення ще те, однак міняти шило на мило, тобто повертатися в реальність, хочеться ще менше.

Загалом, нагадує літні ранки на турбазі «Сонячне» на Арабатській стрілці. У досвітні години такий холод псячий, що зуб на зуб не потрапляє. Тремтиш, як цуцик, під тонесеньким простирадлом (ну, а звідки тепліші покривала, як вдень термометр нижче «+30» не опускається?), а вилізти і вдягнутися ліньки. Бо там, назовні, ще холодніше… Балкон я звечора зачинити забув, чи що?

О-хо-хо… Все проти мене. Є на світі сила незборимої дії, що будь-якого підніме, краще сигнального горна або трубного гласу. І якщо не хочеш згадати щасливе дитинство, зокрема – мокрі пелюшки – зад від ліжка відірвеш.

Праворуч у мене тумбочка. Треба покласти на неї руку і, вже знайшовши точку опори…

Не зрозумів? А куди вона поділася? Просив же батьків мої речі не чіпати і меблі не переставляти.

Стоп! Які батьки? Вони що, вночі приїхали з села і насамперед кинулися порядок наводити? Дурня… А навіть як би так, то чому я нічого не чув? Начебто, вчора на спиртне не налягав. Та й в барі не засиджувався. Скоренько познайомився з цією… як її?.. Даша? Катя? Згадав… Аня.

Твою дивізію! Наявність голої дівиці в ліжку ненаглядного і «сама скромність» синочка могла маму і до інфаркту довести.

Квапливо помацав ліжко лівіше, але і під цією рукою також виявилися якісь дошки. Холодні і неприємно слизькі на дотик.

Так що тут відбувається, врешті-решт?!

Підкоряючись наполегливій вимозі організму, приклав зусиль, і повіки розсунулися, а я побачив над собою похмуре, затягнуте хмарами небо. І тріпочуче вітрило.

– О, схоже, панич прокинувся… – пролунав поряд, але поза зором, неприємний, хрипкий голос. – А ще кажуть, ніби шляхтичеві для міцного сну треба не менше трьох перин підстелити. Чуєш, Круку! Може, помилився ти? І ніякий він не княжич?

– Горня ракії кого хочеш приспить… – пробурчав у відповідь уже знайомий голос. А пам’ять, що поволеньки поверталася, послужливо нагадала про одноокого «пірата». – Чи ти, Хрипуне, вже забув, як кілька днів тому на купі гною за шинком спав?

Дружний регіт підтвердив, що такий казус з власником хриплого голосу дійсно траплявся. Втім, той і сам не заперечував, бо відповів цілком добродушно.

– Я ж не про себе… І гнойова купа ще не найгірше місце, де мені доводилося ранок зустрічати. Гей! Барило! Пам’ятаєш Бахчисарайський зиндан?

– Щоб він згорів… – приєднався до розмови ще хтось. Голос долітав здалеку.

– Земля і гноївка не горять… – каркнув у відповідь Хрипун. – Це ж там я свій нинішній голос здобув. А до цього кращим співаком у Звенигороді вважався. На свята в церковному хорі співав. Ех… – зітхнув голосно. – Те-пер-то мені в храм дорогу заказано. Стільки нагрішив, що навіть якби захотів покаятися, все не пригадаю.

Краєм вуха прислухаючись до розмови, я пригадав усе, що трапилося зі мною раніше. І потрапляння в інший час, і козака Василя Полупуда, і наші з ним пригоди. А також ту скорботну мить, коли для запорожця вони закінчилися… назавжди. А для мене стали значно неприємнішими.