Олег Говда - Пливе човен – води повен

Полупуд втягнув весла і обернувся, цікавий подивитися зблизька на купецький човен. Я ж правив веслом так, щоб і човен не знесло сильно, і байдак пройшов повз нас, не ближче ніж за п’ятнадцять-двадцять метрів.

– Слава Ісусу Христу! – прокричав Василь, коли ніс байдака майже порівнявся з нами. – Звідки і куди прямуєте, панове? Якщо не таємниця велика…

– Зверху вниз за течією… – жартівливо відповів хтось. Після чого додав серйозніше: – Слава навіки Богу нашому! У Ачі-Кале 1 1 Очаків (тур.). правимо. Кажуть, нині там хорошу ціну на пшеницю дають. Саранча і в цьому році не дозволила голомозим урожай зібрати… на пні всі хліби стерла. Від Бахчисарая і аж під Перекоп – чорна земля. Як зорано.

Начебто нічого такого надзвичайного і не сказав, сарана на Туреччині діло звичне, але Василь чомусь втратив інтерес до розмови. Махнув знехотя, мовляв, бувайте і відвернувся.

– Крук! Ти бачиш хто це?! – закричав хтось у наступну мить таким голосом, наче йому жару за халяви сипонули. – То ж Полупуд! Щоб очі мої тріснули!

Голос цей для запорожця мав був знайомим, оскільки Василь пригнувся, немов перед стрибком і схопився за весла. Потім підхопився на ноги, небезпечно хитнувши човен.

– Втече! – продовжував рвати горлянку невідомий.

– Ні, не цього разу… – відповідав хтось спокійніше. А у наступну мить гримнув постріл. Човен хитнувся сильніше, і Полупуд зник. Разом з веслом…

Я в заціпенінні відпустив кормило, обіруч вчепився в борт і, не відриваючи погляду, дивився на річку, чекаючи, що голова козака ось-ось з’явиться на поверхні. Але час спливав хвилина за хвилиною, а запорожець не виринав. Занадто довго, навіть для такого відмінного плавця, як Полупуд.

– Як же так? Ні, цього не може бути… – облизав пересохлі губи, подивився на купецький байдак і побачив націлене дуло мушкета. Навіть з десяти метрів воно здавалося величезною чорною дірою, здатною засмоктати весь світ.

– Гей, хлопче! Якщо теж не хочеш піти раків годувати, стрибай у воду і пливи до нас. Обіцяю, залишимо живим. У Ачі-Кале не лише збіжжя, але й невільники в ціні… Ну, чого завмер? У шаровари зі страху наклав? Нічого, поки допливеш – виполощеш. Ніхто й не помітить.

Гучний регіт був останнім, що я почув, перш ніж дніпровська хвиля підгадала слушну мить, розвернула човен поперек течії і одним дужим поштовхом перекинула його. Змахнувши руками, я полетів у воду, і хвилі зімкнулися над головою, наче завіса впала.

Помирати не хотілося категорично. Абсолютно і цілком. Всіма фібрами або що там у душі є. Якого дідька?! Я не герой, що грудьми на амбразуру, і не камікадзе, та й взагалі – це не мій світ. Чому я повинен отак безглуздо загинути? Пропасти ні за цапову душу!

О-хо-хо… Якось негарно виходить. З переляку чи від несподіванки мене так плющить? Боягузтвом не те що віддає – смердить за версту, як недільним стервом. Треба для виправдання інше щось придумати, якщо не шляхетніше, так хоч благозвучне. Нехай і для внутрішнього використання, але чого хорошого в тому, що сам від себе носа вернути будеш?

Ой! Згадав! Є причина! Є! Мені ні в якому разі не можна вмирати. Адже тоді ніхто не дізнається про тих бідолах, що залишилися зимувати в плавнях. Якщо Полупуд загинув – я єдиний, хто може привести жінкам допомогу. Так що я тепер не належу самому собі і повинен вижити за будь-яку ціну!

Полегшало? Не надто… Але, як робоча версія, годиться. Тим паче, часу вигадувати щось інше все одно немає. Пара сильних рук вхопила мене за сорочку і втягла в байдак, немов куль. Яким я, про всяк випадок, намагався прикинутися. Не зумів…

Рятівникам якість гри не сподобалася і нагородою за фальш став міцний стусан під ребра.

– Ану, вставай! Бач, розлігся, як панянка!

Після чого я був поставлений на ноги і нагороджений ще одним чутливим стусаном у живіт. Аж подих забило.

– Гляньте, як повітря ротом хлипає! – заіржав хтось. – Чисто карась… – і продовжив уже без сміху: – Гей, карасику… Ти хто такий? Звідки Полупуда знаєш? Та не бреши. Вогнем катувати станемо!

– Не знаю я його…

Спробу відхреститися від знайомства з Василем не зарахували. І на підтвердження цього негайно прилетів міцний потиличник. В тому сенсі, що у голові загуло, як у церковному дзвоні. Коротка пауза і ще разок – тепер в інше вухо.

– Христом Богом клянуся! – заволав я, намагаючись уникнути продовження. – Перший раз його на Микитин-ській заставі побачив.

Устиг. Більше мене не били. Ким би не були ці люди, але Дніпро вони знали. До того ж не могли не бачити, звідки наш човен йшов. Хоча б напрямок… І що на тій протоці стоїть козацька застава, теж відали. Значить, я і про все інше міг не брехати. Ну, а до того, хто правду каже, і ставлення інше.