Олег Говда - Пливе човен – води повен

Мене штовхнули в груди, примушуючи сісти на якийсь куль. Але я не очікував подібної люб’язності, тож позадкував, перечепився за нього і повалився навзнак, ухитрившись добряче прикластися потилицею об фальшборт. Так що на якийсь час знову випав з реальності.

– На заставі, кажеш? – на той час як дзвін у голові вщух і разом з ним зникли різнобарвні плями, що калейдоскопом крутилися перед очима, розмовляти зі мною залишився тільки один з незнайомців. На вигляд типовий пірат. Одноокий, з пов’язкою, що закриває ліву порожню очну яму, великими циганськими сережками у вухах, – тільки на гладко поголеній і засмаглій до кольору мореного дуба голові замість бандани – козацький оселедець.

Я необачно кивнув, і калейдоскоп знову закрутився. Потім мене занудило і я довго, зі смаком блював за борт. Судячи з симптомів – щонайменше струс сірої речовини, яку ще називають мозком. Цікаво, якщо мозок вмістилище розуму, то чому речовина «сіра»?

– Я поставив питання… – нагадав про себе «пірат». – Чи тобі вухо відрізати? Щоб краще чув…

Логіка в його словах навіть не ночувала, зате загроза аж дзвеніла.

– Так. На Микитинській заставі. Вчора.

– Угу… І чия сотня там зараз у дозорі?

Перевірка чи допит? Втім, я ж не паролі і явки зливаю, а всього лише ім’я сотника назвати повинен. Навряд чи це головна козацька таємниця.

– Андрія Сороки. Так козаки говорили… Сам я сотника не бачив.

Схоже, відповідь «пірата» задовольнила. Оскільки ні погроз, ні репресій за цим не настало. Зате мене почало трусити… Та так, що аж зуби клацали. Не знаю, наслідок струсу чи тривалого перебування в далеко не теплих дніпровських водах, плюс рясне поглинання останніх… а може, просто зі страху, як прийшло розуміння, куди я вляпався на цей раз… Але колотило мене не по-дитячому.

– Самого як звати?

– П-пе-т-тро.

– На, Петре… Ковтни… – «пірат» простягнув флягу. – Зігрій душу. От, як тебе прихопило. Того й гляди, копита відкинеш.

Напевно, слід було подякувати, але у мене зуб на зуб не попадав. Легше було язика відкусити, ніж виразну фразу вичавити. Вхопився за флягу обома руками і приклався до шийки. Тільки забулькало… Ні смаку, ні запаху я не розібрав. Одне лише відчував, як з кожним ковтком по стравоходу, а потім і по жилах розливається тепло.

– Добрий молодець, – знову розсміявся хтось. – Як дитя до цицьки присмоктався. І не шкода тобі, Круку, ракії? При нинішніх цінах на невільників така фляга дорожче раба коштує.

Розуміючи, що у мене зараз заберуть посудину здоров’я і щастя, я зробив ковток побільше. Не розрахував і закашлявся…

– О, через вінця пішло… – констатував Крук і… як я не чіплявся за неї, відібрав флягу. Але говорив при цьому не зі мною, а зі своїм товаришем.

– Ось поясни мені, Пешто, чому так виходить, що у мене око одне, а бачить краще, ніж твої два?

– Справді? – хмикнув той. – І що ж такого важливого воно розгледіло?

– Ти ж допомагав мені парубка з річки витягати. Невже нічого не помітив?

Розуміючи, що питання поставлено неспроста, Пешта помовчав трохи, пригадуючи, що міг бачити, але відповів невпевнено:

– Ні-і, нічого особливого. Звичайний русин. Та ще й худющий… Таких на ринку пучок за гріш віддають. Все одно довго не протягне. І то, якщо попадеться добрий господар і тримати буде в будинку чи при худобі.

– Істинно сказано… – глузливо відповів Крук. – Не той сліпий, у кого очей немає, а той – хто дивитися не вміє. Скажи, Пешто, як часто зустрічалися тобі русинські хлопці такого віку з настільки чистою шкірою, ніжними, як у панночки, руками. А головне – рівними, білими зубами? І щоб все водночас…

Пешта явно не відрізнявся швидкістю мислення, тому його випередив інший голос.

– Думаєш, отамане, то шляхтич?

– І не нижче княжого стану, – впевнено відповів Крук. – Не знаю, за яким бісом цього панича на Низ занесло, але про те, – що в Московії або Польщі в нього чи близької родини сіл більше, ніж у цигана вошей, – готовий битися об заклад з ким завгодно. Гей! Петре! Ти мене ще чуєш? Хоч кивни, що я вгадав, якщо говорити не в силах.

«Кивнути? Чому ні, якщо хороша людина просить? Мені не шкода… Хоч двічі. Нехай і йому приємно буде. Як мені зараз. Який він славний, цей Крук. Добрий, гостинний… І, головне, так вчасно нагадав пораду Полупуда. Що маю казати, якщо потраплю в полон. Бідолашний Василь… Як не втікав від смерті, а все ж вона наздогнала. У самому несподіваному місці. І я знову залишився один-однісінький у цьому жорстокому і чужому мені світі… Ех, Василю, Василю. На кого ти мене покинув?»