Вони уявили.
Цілком зрілий у шість років; слон – у десять. Тоді як чоловік навіть у тринадцять ще статево не розвинений, а цілком дозріває лише у двадцять. Звідси, звичайно, й береться той плід затриманого розвитку, людський інтелект.
— Але епсилони, – зробив цілком справедливий висновок містер Фостер, – не потребують людського інтелекту.
Не потребують і не отримують. Та хоч розум епсилона дозрівав уже в десять років, його тіло було ще не готове до праці аж до вісімнадцяти. Довгі роки зайвого й намарного визрівання. Якби фізичний розвиток можна було пришвидшити до темпів, скажімо, коров’ячого, яка б це була величезна економія для всього суспільства!
— Величезна! – озвалися хором студенти. Їх усіх заразив ентузіазм містера Фостера.
Він зосередився на технічних деталях; повідомив про аномальну координацію ендокринної системи в чоловіків, що так уповільнює їхній ріст; зробив припущення, що відповідальність за це несе зародкова мутація. Чи можна якось позбутися негативного ефекту цієї мутації? Чи можна кожен окремий ембріон епсилона за допомогою відповідних технологій повернути до нормальної швидкості розвитку собачих або коров’ячих ембріонів? Проблема полягала саме в цьому. І її вже було майже розв’язано.
Скажімо, Пілкінґтонові з Момбаси вже вдалося випродукувати індивідуумів, які в чотири роки сягали статевої зрілості, а в шість з половиною були вже цілком дорослими особами. Науковий тріумф. Але жодної з цього суспільної користі. Шестирічні чоловіки й жінки були занадто нетямущі, щоб виконувати навіть працю епсилонового рівня. І це був процес без жодних нюансів або градацій: або вам узагалі не вдавалося нічого змінити, або ці зміни були незворотні. Ще й далі тривали пошуки компромісу між двадцятирічними і шестирічними дорослими особами. Поки що безуспішні. Містер Фостер зітхнув і похитав головою.
Блукаючи в цих темно-червоних сутінках, вони наблизилися до 170-го метра на 9-му стелажі. Від цього місця й далі 9-й стелаж був закритий, і пляшки продовжували решту своєї мандрівки ніби в тунелі, де вряди-годи траплялися отвори завширшки в два-три метри.
— Теплореґуляція, – пояснив містер Фостер.
Гарячі тунелі чергувалися з прохолодними. Дискомфорт від холоду посилювався інтенсивним рентгенівським випромінюванням. Коли ембріонам наставав час декантуватися, вони вже панічно жахалися холоду. Їм було визначено наперед мешкати в тропіках, працюючи там гірниками, прядильниками ацетатного шовку або сталеварами. Пізніше їхню свідомість призвичаюють схвалювати умови, в яких перебувають їхні тіла.
— Ми програмуємо їх позитивно реагувати на спеку, – завершив містер Фостер. – А наші колеґи нагорі привчать їх полюбити її.
— І в цьому, – додав повчально Директор, – у цьому й полягає таємниця щастя і доброчесності: полюбити те, чим маєш займатися. До цього і зводиться все наше зумовлювання: примусити людей полюбити свою неуникну суспільну долю.
У проміжку між двома тунелями якась медсестра обережно штрикала довгим тоненьким шприцом драглистий вміст сусідньої пляшки. Певний час студенти та їхні ґіди мовчки спостерігали за її діями.
— Вітаю, Леніно, – звернувся до неї містер Фостер, коли вона нарешті витягла шприц і випросталася.
Дівчина здригнулася й поглянула на нього. Було відразу видно, попри уявний вовчак на її обличчі і пурпурові очі, що вона була незвично вродлива.
— Генрі! – Вона сяйнула рум’янком усмішки, виставивши напоказ низку зубів-коралів.
— Гарнюня, гарнюня, – пробурмотів Директор, двічі або тричі легенько її поплескавши, і отримав у відповідь доволі поштиву усмішку.
— І що ти їм даєш? – цього разу вже вельми діловим тоном запитав містер Фостер.
— Та як завжди, ін’єкції від тифу й сонної хвороби.
— Працівникам тропіків починають робити щеплення на 150-му метрі, – пояснив студентам містер Фостер. – Ембріони ще й досі мають зябра. Ми імунізуємо цих рибок від майбутніх людських хвороб. – Тоді він знову обернувся до Леніни: – На даху о четвертій п’ятдесят пополудні, – сказав він, – як звично.
— Гарнюня, – ще раз повторив Директор, після чого, востаннє її поплескавши, рушив далі разом з усіма.
На 10-му стелажі майбутніх працівників хімічної промисловості привчали бути терпимими до свинцю, каустичної соди, дьогтю, хлору. Перша партія з двохсот п’ятдесяти ембріональних бортмеханіків ракетопланів якраз проминала відмітку у тисячу сто метрів на 3-му стелажі. Завдяки спеціальному механізму їхні контейнери постійно оберталися.
Читать дальше