Олдос Гакслі: Який чудесний світ новий!

Всі моралісти погоджуються, що хронічні муки сумління – це вкрай небажана річ. Якщо ви повелися кепсько, покайтеся, загладьте, як тільки можливо, свою провину і зосередьтеся на тому, щоб у майбутньому поводитися краще. У жодному разі не гризіться забагато своїми лиходіяннями. Порпатися у гноївці – не найкращий засіб для очищення.

Мистецтво також керується певними моральними принципами, що в багатьох випадках ідентичні або принаймні аналогічні пересічним правилам і нормам етики. Небажано постійно виправдовуватися не тільки за свою погану поведінку, але й за погані мистецькі твори. Недоліки треба вишукувати, визнавати й уникати їх по можливості в майбутньому. Але копирсання в літературних вадах двадцятирічної давнини, спроби поліпшити дефектний твір, довівши його до тієї досконалості, якої йому бракувало спочатку, намагання у зрілому віці спокутувати мистецькі гріхи, що їх вчинила й заповідала вам та інша особа, якою ви були замолоду, – це все, звичайно, марнота і безглуздя. Ось чому це нове видання роману «Який чудесний світ новий!» нічим не відрізняється від попереднього. Його мистецькі вади чималі, але для того, щоб їх виправити, я мав би заново переписати всю книжку – і в процесі цієї роботи, ставши не тільким старшою, але й іншою людиною, я міг би позбавити цю свою оповідь не тільки деяких хиб, але й певних достоїнств, якими вона володіла. А отже, утримавшись від спокуси загрузнути у трясовині мистецького покаяння, я волію залишити все, як є, – і вади, і здобутки твору, зосередившись натомість на чомусь іншому.

Варто, однак, згадати принаймні про найсерйозніший дефект цього роману, який полягає ось у чому. Дикун має на вибір лише дві альтернативи: безумне життя в Утопії або примітивне існування в індіанському поселенні, що в багатьох аспектах виявляється набагато людянішим, та все ж таки навряд чи може вважатися по-справжньому нормальним і гідним. Коли я писав цю книжку, ідея про те, що людські істоти наділені свободою волі лише для того, щоб обирати між божевіллям і безумством, здавалася мені кумедною і цілком вірогідною. Однак задля драматичного ефекту я часто дозволяв Дикунові висловлюватися значно розважливіше, ніж на це був би здатний юнак, який виховувався в середовищі адептів релігії, що являла собою суміш культу родючості і дикого обряду спокутування. Навіть його знайомство із Шекспіром не давало насправді підстав для таких раціональних розмірковувань. І врешті-решт, він, звичайно, втрачає-таки свій здоровий глузд; ним знову оволодіває шал укоріненого в ньому покутництва, і все це завершується маніакальним самобичуванням і розпачливим самогубством. Ось таким нещасливим вийшов фінал цієї казочки, на превелику втіху її автора, естета і скептика-пірроніста.

Сьогодні я не відчуваю жодного бажання доводити ілюзорність здорового глузду. Якраз навпаки, хоч я й надалі залишаюся, на жаль, переконаним, що в минулому розсудливість була доволі рідкісним явищем, я впевнений, що це не така вже й недосяжна річ, і волів би натрапляти на дедалі більше прикладів здорового глузду. За цю свою впевненість, якою я поділився з читачами останніх моїх книжок, і насамперед за те, що я склав антологію висловлювань розсудливих людей про здоровий глузд і шляхи його досягнення, один поважний академік розкритикував мене, назвавши мої переконання сумним симптомом інтелектуального занепаду в кризову епоху. З цього, мабуть, слід було зробити висновок, що сам цей професор зі своїми колегами являє собою успішний зразок інтелектуального розквіту. Благодійники людства заслуговують на честь і шану. Треба спорудити професорський Пантеон. Зведімо його на руїнах одного зі спустошених міст Європи чи Японії, а над входом до усипальниці я б написав величезними двометровими літерами прості слова: «СВЯЩЕННОЇ ПАМ’ЯТІ СВІТОВИХ ПРОСВІТИТЕЛІВ. SI MONUMENTUM REOUIRIS CIRCUMSPICE».

Але повернімося до теми майбутнього.